— Буду за п’ять хвилин, — відповів я. — Тільки затримай їх.

— Спробую, але поспішіть! — відповів Г’ю. — Я не маю того пилу, а твої дядьки сердиті!

І тоді всі ми, хто міг бігти, побігли.

Бронвін понесла Олівію. Пані Сапсан, котра добре вміла тільки ходити чи літати, але не бігати, звеліла нам продовжувати без неї. Уже озирнувшись, я побачив, як вона пірнула в море та зникла у хвилях, а за мить на поверхню сплив лише її одяг, а вона сама вилетіла з води у вигляді пташки та залопотіла крилами над нашими головами в напрямку мого дому. Щоразу, коли я бачив, як вона подібним чином міняє свій вигляд, мені хотілося плескати в долоні та кричати від захоплення, але наразі я стримався — на той випадок, якщо раптом якісь звичайні нас бачать, — та побіг далі.

Коли ми добігли до вхідних дверей, то були всі спітнілі, у піску та захекані, але приводити себе до ладу часу не було. Крізь гаражні двері було чути розгнівані голоси моїх дядечків. Передусім нам треба було потурбуватися про них, інакше старенька місіс Мелловруз могла почути галас та викликати копів.

Щойно ми опинилися всередині, як я кинувся до гаража та почав вибачатися перед дядьками за завдані їм незручності. Вони були злі, спантеличені та налаштовані войовниче, і вже за якусь хвилину після початку моєї перепрошувальної промови вони повільно та незграбно продефілювали повз мене всередину будинку. У холі на них чекала пані Сапсан, озброєна лиш своїм пір’ям та пронизливим поглядом, і невдовзі обидва дядечки були вже тихі, спокійні та податливі, як «Плей-До».[11] Їхній розум так легко піддався стиранню пам’яті, що я був майже розчарований. І, коли вони вже перебували наче в наркотичному кумарі, у стані, котрий настав після стирання та був дуже підхожим для навіювання, пані Сапсан дозволила мені з ними поговорити. Я посадив їх на кухні на табурети навпроти себе та повідомив, що останні двадцять чотири години були нічим не відзначені, що моє психічне здоров’я було бездоганним і що вся недавня сімейна драма була результатом неправильного діагнозу, поставленого моїм новим психіатром. Для більшої безпеки я повідомив їм, що всі оті дивні британці, на яких вони можуть наткнутися тут протягом наступних кількох тижнів — особисто чи по телефону, якщо дзвонитимуть сюди, — є далекими родичами з боку мого тата, і вони приїхали вшанувати пам’ять мого дорогого діда, котрий покинув нас. Дядечко Боббі загіпнотизовано кивнув у відповідь, а дядечко Лез знай бурмотів «ум-м-гу» та все набивав собі кишені яєчнею, що залишилася від сніданку. Я порадив їм трохи відіспатися, для кожного окремо викликав таксі та повідправляв їх по домівках.

Тепер настав час розібратися з моїми батьками. Я попросив Бронвін, перш ніж у них мине дія сонного порошку, перенести їх нагору до їхньої спальні, щоб вони прокинулись у себе в ліжку, а не в розбитій машині, в оточенні спогадів про неприємні події минулого вечора. Вона залишила їх у ліжку та зачинила двері, а я ще деякий час міряв кроками хол у них перед дверима, залишаючи на килимі піщані сліди, напружено намагаючись придумати, що я скажу батькам.

Сходами піднялась Емма.

— Агов, — прошепотіла вона. — Перед тим як ти зайдеш, я хочу щось сказати.

Я підійшов до неї, і вона схопила мене за руку.

— Ну?

— Вона сохла за тобою.

— Хто?

— Джанін Вілкінз. Знаєш, дівчата не віддають свою нецілованість абикому.

— Я, е-е… — Мій мозок спробував, але не зміг бути одночасно у двох різних місцях. — Ти жартуєш, правда?

Вона засміялась та опустила очі:

— Тобто сохла. Але так — я просто прийшла побажати тобі удачі. Не те щоб ти її потребував. Вона й так із тобою.

— Дякую.

— Раптом що треба — ми зразу внизу.

Я кивнув. А потім поцілував її. Вона всміхнулась та швидко майнула сходами назад униз.