Я ледве встиг витягнути мобільник із кишені джинсів, перш ніж опинився по груди у воді, а потім кинув його Горацію на берег.

* * *

Затягнувши мене у воду, Емма відпливла вбік, і я, сміючись, похлюпав за нею. Неждано-негадано я відчув себе дико щасливим — щасливим від того, що перебував серед друзів і що, засліплений сонцем, плив слідом за прекрасною дівчиною, котрій я подобався, котра кохала мене, як зізналася вона якось.

Блаженство.

Ген попереду Емма знайшла піщану обмілину та стала на ноги. Води їй було по пояс, хоча до берега було далеко. Це був один із тих трюків, якими славилися тутешні відпливи — і які я так любив.

— Ну, привіт! — сказав я їй, трохи засапаний, і сам уростаючи ногами в ту обмілину.

— А ти завжди ходиш купатися в джинсах? — спитала вона, показуючи зубки в милій усмішці.

— Ага. Усі так роблять. Ці джинси — останній писк.

— Неправда, — сказала вона.

— Серйозно. Це називається «нано-денім». Вони висихають за п’ять секунд після того, як виходиш із води.

— Реально? Це дивовижно.

— А ще вони самі складаються.

Вона недовірливо примружила очі:

— Ти серйозно?

— Та готують сніданок.

Вона бризнула на мене водою:

— Це некрасиво, жартувати над дівчатами з минулих століть!

— З тобою це дуже легко! — гукнув я, пірнувши, а потім оббризкавши і її.

— Узагалі я більше очікувала чогось на кшталт летючих машин та роботів-помічників тощо. А робота-штани вже насамкінець.

— Ну, звиняйте. Зате в нас є Інтернет.

— Я дуже розчарована.