І я миттю впав у відчай.

— Ні, якщо ти не схочеш. Ні, якщо ти думаєш…

— Це те, що я хочу, — промовив він, дивлячись на пані Сапсан. — Але цього разу доведіть справу до кінця.

Він розслаблено відкинувся на спинку стільця, і його очі, здавалося, світилися зсередини.

Пані Сапсан подивилася на мене.

Я відчув, як ціпенію з голови до ніг.

І я кивнув їй. А потім залишив кімнату.

* * *

Емма зупинила мене, коли я біг сходами вниз.

— Ну, як ти? Як усе пройшло?..

— Зі мною все добре, — відповів я.

Звісно, добре не було, але я ще не знав, як про це сказати.

— Джейкобе, будь ласка, поговори зі мною.

— Не зараз, — відказав я.

Мені було необхідно, дуже-предуже, побути самому. А якщо конкретніше, то мені просто необхідно було, аж поки вистачило б дихання, викричатися у вікно машини, яка мчить на повній швидкості.

Емма мене пропустила. Я не озирнувся: не хотів бачити виразу її обличчя. Я пробіг мимо матері, що лежала на дивані, уся така зіщулена, та мимо ватаги моїх друзів неподалік, які були знервовані та перемовлялися пошепки. Із дерев’яної чаші на кухонному столі я схопив ключі від машини, зайшов у гараж та ляснув по кнопці, яка відчиняла гаражні ворота. Але останні, у спробі відчинитися, видали тільки болісне, скреготливе скавучання: задній бампер автомобіля так міцно застряг у них, що відчинитись не вийшло, а за мить ворота здалися у своїх намаганнях, і запанувала тиша. Я вилаявся та щосили вдарив ногою те, що в ту мить знаходилось найближче. І так сталося, що найближче виявився старий ящикоподібний телевізор, який ховався під гаражним верстатом. Моя боса нога пробила задній кожух апарата, що аж уламки пластику бризнули навсібіч. Нога миттєво заніміла і, як мені тоді здалося, порізалась. Я різко її витягнув і через бокові двері покульгав у двір, де заходився кричати на дерева.

Вузол киплячого гніву в моїх грудях трохи ослаб.

Я повернув на задній двір, перетнув газон та спустився на наш маленький, весь покороблений від палючого сонця причал, що випинався в бухту.

У моїх батьків не було човна. Навіть каное. Я використовував наш причал завжди тільки для одного: щоби сидіти на краю, опустивши ноги в коричневу воду, та думати про неприємні речі. Що я тепер і робив.

За хвилину чи дві я почув кроки по дошках. Я вже готовий був повернутися та гавкнути в той бік прохання забратися до пекла, хто б то не був, але перед тим ту людину видала трохи нерівна хода, а я не міг собі дозволити бути нечемним із пані Сапсан.

— Зважайте на цвяхи, — сказав я їй, не повертаючись.