— Я сказала їй, що Даніель помер. Коли вона була у від’їзді в Мехіко. Вона повернулася, і я не хотіла, щоб вона його бачила. Я зателефонувала їй, коли вона зійшла з літака, і сказала, що він помер. І вона не могла побачити його, бо ми його кремували й розвіяли прах.

Ізабелла все ще намагалася підбадьорливо всміхатися, але кутики її рота затремтіли й опустилися. Лаура бачила в очах подруги спантеличення вкупі з недовірою.

— Ти сказала, що не будеш засуджувати.

— Ні! Я не засуджую, — квапливо сказала Ізабелла.

— Тоді… Я думала, що він помирає. Думала, що йому лишилося тільки кілька днів.

— А потім?..

— А потім я дещо дізналася… дрібниці, котрі вона говорила, і стало зрозуміло, що вона прив’язалася до нього через гроші. Тож… Я мовчала.

Лаура чекала, поки Ізабелла заговорить.

— Скажи щось…

— Я не знаю, що сказати. Не можу повірити… Я маю на увазі, можу зрозуміти, що ти хотіла провести якийсь час із Даніелем, але, Лауро…

Лаура опустила голову на руки.

— О Боже, ні, ні… Я стільки всього накоїла.

— Добре, добре. Усе гаразд. Ми зможемо все виправити.

— Хіба? Як?

— Те, що ти зробила… жахливо. Але я пам’ятаю, як страшно це було для тебе, якою безнадійною була ситуація. Що Даніель думає про все це? — обережно запитала Ізабелла.

Лаурі знадобився якийсь час, щоб відповісти.

— Я не говорила з ним ось уже майже два місяці.

Ізабелла потягнулася через кухонний стіл і стиснула її руку, за що Лаура була їй безмежно вдячна.

— Господи. Мертве цуценя. Я мала на увазі, ця дівчина, вона божевільна?

— Божевільна… розумна… надзвичайно цілеспрямована. Не знаю. Можливо, усе разом. Але вона налаштована проти мене, і я не знаю, що робити. Мені страшно повертатися додому.