Коли Мора нарешті вийшла з катакомб на залиту сонцем вулицю Ремі Дюмонсель, вона глибоко вдихнула. Хоч раз у житті вона привітала вуличний галас і тисняву натовпу, наче щойно отримала другий шанс на життя. Кольори здавалися яскравішими, обличчя — більш дружніми. Їй подумалося, що це її останній день у Парижі і тільки зараз вона має змогу справді оцінити красу цього міста. Минулий тиждень доктор Айлс провела переважно в полоні конференц-залів на Міжнародній конференції із судово-медичної патології. Було так мало часу на огляд пам’яток, та й навіть ті екскурсії, які влаштували організатори конференції, були пов’язані зі смертю та хворобами: медичний музей, старий хірургічний театр.
Катакомби.
Яка іронія: з усіх спогадів, що їх вона привезе з Парижа, найяскравіший буде пов’язаний із людськими рештками. «Це нездорово, — думала вона, сидячи у вуличному кафе, смакуючи останнє горнятко еспресо та полуничний тарт. — За два дні я повернуся до зали для аутопсії, закритої від сонця, в оточення неіржавної сталі. Удихатиму тільки холодне, фільтроване повітря з кондиціонерів. Цей день здаватиметься спогадом про рай».
Мора не поспішала, занотувала ці спогади. Аромат кави, смак маслянистої випічки. Охайні бізнесмени з мобільними, витончені вузли на шаликах, що тріпотять на шиях жінок. Розважила себе фантазією, що безперечно зринала в голові кожного американця, який коли-небудь бував у Парижі: як би це було — не встигнути на літак? Просто лишитися тут, у цьому кафе, у цьому славетному місті до кінця життя?
Але врешті вона все ж таки підвелася з-за столу й піймала таксі до аеропорту. Зрештою, Мора покинула фантазію, покинула Париж, але тільки тому, що пообіцяла собі одного дня повернутися. Просто невідомо, коли саме.
Рейс додому затримали на три години. «Я могла б провести ці три години, блукаючи понад Сеною, — невдоволено думала Мора, сидячи в аеропорту імені Шарля де Ґолля. — Три години, які я могла б гуляти кварталом Маре чи шукати щось цікаве в «Ле Аль»[1]». Натомість вона стала бранкою аеропорту, настільки залюдненого, що їй не було де сісти. Коли Мора нарешті піднялася на борт літака «Ейр Франс», вона була вже втомлена й роздратована. Однієї склянки вина та обіду їй вистачило, аби провалитися в глибокий сон без сновидінь.
Вона прокинулася, тільки коли літак почав знижуватися в Бостоні. Голова боліла, призахідне сонце било в очі. Біль тільки посилився, поки Мора чекала на багаж, дивлячись, як повз неї трапом пливуть валіза за валізою — чиї завгодно, тільки не її. Він перетворився на невпинне биття у скронях, коли пізніше вона стояла в черзі, щоб подати заяву про зникнення багажу. Коли Мора нарешті сіла в таксі з самою лиш ручною поклажею, стало темно й понад усе їй хотілося прийняти гарячу ванну та чималу дозу ібупрофену. Вона осіла на задньому сидінні й знову задрімала.
Авто раптово загальмувало, розбудивши її.
— Що тут відбувається? — почула вона водія.
Стривожено подивилася затуманеними очима на мигтіння блакитних вогнів. Щоб зрозуміти, на що ж вона дивиться, знадобився час. Тоді Мора збагнула, що таксі звернуло на її вулицю, і виструнчилася — пильна, стривожена побаченим. Чотири патрульних автомобілі поліції Бруклайна стояли біля узбіччя, прорізаючи темряву блимавками.
— Схоже, там щось сталося, — сказав таксист. — Це ж ваша вулиця, так?
— Ось там мій дім. Усередині кварталу.
— Там, де ті поліційні машини? Навряд чи вони нас пропустять.
Наче на підтвердження слів таксиста до них наблизився патрульний, показуючи знаками, що вони мусять розвернутися.
Водій висунув голову у вікно.
— Мені тут треба пасажирку висадити. Вона на цій вулиці живе.
— Вибачай, друже. Весь квартал перекрито.
Мора нахилилася до водія:
— Послухайте, я вийду тут.