— Хто сказав, що він був мертвий?

Серце Еліс закалатало. Вона відступила на крок.

— Знаєш, здається, мені треба додому.

— Чому?

— Домашнє завдання. Треба зробити домашнє завдання.

Хлопець підвівся на ноги — пружно, легко, без зусиль. Усмішка зникла, змінилася виразом тихого чекання.

— Я… побачимося в школі, — мовила Еліс. Відступила, глянула ліворуч, праворуч — на ліс, який здавався однаковим у всіх напрямках. Звідки вони прийшли? Куди їй іти?

— Ти ж щойно прийшла, Еліс, — сказав Елайджа.

Він тримав щось у руці. Тільки коли ця рука піднялася, дівчина зрозуміла, що то було.

Камінь.

Удар збив її з ніг. Вона зіщулилася на землі, в очах було майже чорно, кінцівки заніміли. Дівчина не відчувала болю, тільки тупу зневіру в тому, що він її вдарив. Поповзла, не розбираючи куди. Хлопець ухопив її за щиколотки, смикнув назад. Поки він тягнув за ноги, обличчя дівчини дряпалось об землю. Вона намагалася бити його ногами, намагалася кричати, але рот забився землею та гілками, і він усе тягнув її до ями. Тільки коли ноги Еліс були вже в ямі, вона вхопилася за якийсь пагін і повисла над нею.

— Відпусти, Еліс, — сказав Елайджа.

— Витягни мене! Витягни!

— Я сказав: відпусти.

Хлопець підняв камінь і опустив його на її пальці.

Дівчина верескнула, пальці розтиснулися. Вона ковзнула в яму ногами вперед, упала на мертве листя.

— Еліс. Еліс.

Ошелешена падінням, вона підняла очі до неба й побачила обриси його голови: він схилився над ямою та дивився на неї.

— Чому ти це робиш? — схлипнула дівчина. — Чому?

— Нічого особистого. Хочу подивитися, скільки часу на це піде. Кішці знадобилося сім місяців. Як думаєш, скільки тобі потрібно?