— Іди додому!

— Що ти сказала? — зиркнув назад Елайджа.

— Знову цей дурний пес, — важко дихала Еліс. — Усе біжить за нами. Він же… він так заблукає.

Вона глянула на Дружка, який усе трюхикав поряд із нею, дурнувато-радісний, як водиться в собак. «Ну й добре, — подумала дівчина. — Виснажуйся. Мені начхати».

Вони й далі їхали вгору, дорога м’яко звивалася. Між деревами Еліс час від часу бачила далеко внизу гавань Фокс: вода під пообіднім сонцем здавалася розкатанною міддю. Тоді дерева стали надто густі і вона бачила тільки ліс, убраний у багряне й оранжеве. Усипана листям дорога вигиналася перед ними.

Коли Елайджа нарешті зупинився, в Еліс уже так стомилися ноги, що вона ледве вгамовувала тремтіння. Дружка ніде не було видно; лишалося тільки сподіватися, що він знайде дорогу додому, бо шукати його вона точно не піде. Не зараз, коли Елайджа стоїть тут і всміхається їй і очі в нього сяють. Він притулив велосипед до дерева й перекинув сумку через плече.

— То де твій дім? — спитала дівчина.

— От за цією доріжкою.

Він показав на під’їзний шлях і поштову скриньку, що іржавіла на стовпчику.

— То ми не зайдемо до тебе?

— Ні, моя кузина сьогодні вдома, хворіє. Її нудило всю ніч, так що до будинку ми не підемо. Усе одно мій проект тут, у лісі. Залиш велосипед. Далі пройдемося.

Еліс поставила свого велосипеда біля Елайджиного й пішла за хлопцем. Ноги в неї досі трохи підгиналися від довгого шляху нагору. Вони заглиблювалися в ліс. Тут дерева росли густо, на землі лежав килим із листя. Дівчина відважно йшла за Елайджею, відмахуючись від комарів.

— Так кузина живе з вами? — спитала вона.

— Так, минулого року переїхала до нас. Гадаю, тепер так і залишиться. Їй більше немає куди податися.

— А твої батьки не проти?

— Тільки тато. Мама померла.

— О.

Дівчина не знала, що тут сказати. Нарешті пробелькотіла просте «співчуваю», але він її наче не почув.

Підлісок став густішим, кущі ожини дряпали голі ноги. Еліс ледве встигала за Елайджею. Хлопець відривався від неї, лишав саму відчіпляти сукню від чорниць.

— Елайджо!