Ріццолі першою пішла до виходу. Мора вийшла на вулицю, у теплу літню ніч, яку вогні патрульних машин перетворили на сліпучий карнавал. Тіло досі жило за паризьким часом, де зараз була четверта година ранку, і все вкривав легкий туман її виснаження: вечір здавався несправжнім, як поганий сон. Щойно вона вийшла з дому, усі погляди звернулися до неї. Мора бачила сусідів, які зібралися по той бік вулиці та спостерігали за нею понад поліційною стрічкою. Як судмедексперт вона звикла бути помітною, звикла, що за кожним її кроком стежать поліція та ЗМІ, але сьогодні ця увага була інакша. Більш нав’язлива, навіть жаска. Вона була рада, що Ріццолі та Фрост обабіч неї наче прикривають її від допитливих очей, поки вони йдуть до темного «Форда Тауруса», припаркованого на узбіччі навпроти дому містера Телушкіна.

Мора не впізнала автомобіль, проте впізнала бородатого чоловіка, який стояв поряд із ним, запакувавши повні руки в латексні рукавички. То був доктор Ейб Брістол, її колега — чоловік із неабияким апетитом, у ширині якого відбивалася любов до жирної їжі; його черево, мляво колихаючись, нависало над ременем. Він витріщився на Мору і сказав:

— Господи, оце так моторошно. Можна й помилитися, — тоді кивнув у бік автомобіля. — Сподіваюся, ви до цього готові, Моро.

«До чого готова?»

Вона подивилася на «Форд». Побачила у світлі спалахів обриси фігури, що зігнулася над кермом. Темні плями на лобовому склі. «Кров».

Ріццолі посвітила ліхтариком у пасажирські двері. Спочатку Мора не зрозуміла, що вона має побачити — її увагу відвертало забризкане кров’ю скло й темна фігура на сидінні водія. Тоді збагнула, на що світить «Меглайт» детектива. Під ручкою дверей виднілися три паралельні подряпини, зроблені глибоко у фарбі.

— Наче слід від кігтів, — мовила Ріццолі, зігнувши пальці, ніби хотіла відтворити шрам.

Мора дивилася на слід. «Не кігті, — подумала вона, й по спині пробіг холодок. — Пазурі хижака».

— Тепер до місця водія, — сказала детектив.

Мора без запитань пішла слідом за нею, обходячи авто ззаду.

— Номери массачусетські, — зазначила Ріццолі, ковзнувши променем ліхтарика по бамперу, але це була всього лиш побіжна деталь; детектив продовжувала рухатися до дверцят водія. Там зупинилася й підняла очі на Мору.

— Ось чому всі були такі вражені, — сказала вона й спрямувала світло всередину автомобіля.

Промінь упав точно на обличчя жінки, розвернуте до вікна. Правою щокою вона лежала на кермі, очі були розплющені.

Морі відібрало мову. Вона дивилася на шкіру кольору слонової кістки, чорне волосся, повні губи, злегка розкриті, наче від здивування. Відхилилася назад, раптом відчувши, як слабнуть її кінцівки з тим запаморочливим відчуттям, наче вона кудись пливе, наче її тіло більше не прив’язане до землі. Хтось підхопив її за руку, допоміг урівноважитися. То був отець Брофі, він стояв поряд із нею. А вона навіть не помітила, що він там.