— Це ризики публічного життя, — сказала детектив. — Ніколи не знаєш, хто спостерігає за тобою на одному з телеекранів. Ніколи не знаєш, хто їде в авто за тобою, коли ввечері повертаєшся з роботи. Ми про таке навіть не думаємо — про те, що хтось може нас переслідувати. Плекати про нас фантазії.

Ріццолі замовкла. Тоді тихо мовила:

— Я там була. Я знаю, що таке — бути в центрі чиєїсь манії. Не те щоб у мені було на що дивитися, але зі мною це сталося.

Вона простягнула руки, показуючи шрами на долонях. Вічні сувеніри на згадку про битву з чоловіком, який двічі ледь не позбавив її життя. І цей чоловік досі був живий, хоч і полонений у паралізованому тілі.

— Тому я й спитала, чи не отримували ви дивних листів. Подумала про неї. Про Лорі Ґванґ.

— Її вбивцю заарештували, — завважив отець Брофі.

— Так.

— То йдеться не про нього.

— Ні, я просто кажу, що є паралелі. Один постріл у голову. Жінки з публічними роботами. Це змушує замислитися.

Ріццолі важко підвелася. Вибратися з крісла їй було непросто. Фрост поспішив запропонувати їй руку, але його напарниця відмовилася. Хоч і вагітна, вона не прагнула допомоги. Повісила свою сумку на плече й допитливо подивилася на Мору.

— Вам є де переночувати сьогодні?

— Це мій дім. Чого б це я йшла деінде?

— Я просто питаю. Гадаю, не треба вам нагадувати замкнути всі двері.

— Я завжди так роблю.

Ріццолі глянула на Екерта.

— Поліція Бруклайна зможе влаштувати стеження за будинком?

Детектив кивнув:

— Влаштуємо тут активне патрулювання.

— Буду вам вдячна, — сказала Мора. — Спасибі.

Вона провела трьох детективів до дверей і дивилася, як вони йдуть до своїх автомобілів. Було вже по опівночі. Вулиця знову перетворилася на знайомий тихий район. Патрульні авто поліції Бруклайна зникли; «Форд Таурус» уже перегнали до лабораторії криміналістів. Навіть жовту поліційну стрічку зняли. Мора подумала: «Уранці я прокинуся й подумаю, що це все мені наснилося».