— Сью? Що сталося?
Вона не звернула на Ральфа жодної уваги. Приклавши судорожно стиснуті руки до губ, вона з жахом дивилася крізь брудне скло вітрини.
— Господи! Це ж кров! — вигукнула дівчина. Ральф обернувся, скидаючи на підлогу ще кілька коробок. Від побаченого перехопило подих, йому знадобився час — секунд п’ятнадцять, аби зрозуміти, що побитою жінкою, яка, стікаючи кров’ю, шкутильгає до «Червоного яблука», була Елен Діпно.
Ральф завжди вважав Елен найкрасивішою жінкою в західній частині міста, але сьогодні… Одне око її заплило, на лівій скроні виднілося глибоке садно, яке незабаром поглине потворна пухлина свіжого синця; розпухлі губи й щоки в крові. Хитаючись, мов п’яна, вона йшла до «Червоного яблука», здавалося, нічого не бачачи вцілілим оком. Але ще більш жахливим, ніж вигляд Елен, було те, як вона несла Наталі. Жінка недбало притискала перелякану дитину до стегна, як зв’язку шкільних підручників років десять-дванадцять тому.
— О Боже, дитина ж удариться! — знову закричала Сью. Вона була кроків на десять ближче до дверей, ніж Ральф, але не зрушила з місця — просто стояла, все так само притискаючи долоні до обличчя.
Ральф більше не відчував утоми. Він кинувся до дверей, розчинив їх і вибіг на вулицю. І наспів саме вчасно, щоб обхопити Елен за плечі, коли вона, ударившись стегном об скриньку з морозивом — на щастя, хоч не тим, на якому вона тримала Наталі, — рушила назад.
— Елен! — крикнув він. — Господи, Елен, що сталося?!
— Га?.. — відгукнулася вона дивним тоном, абсолютно не схожим на завжди такий жвавий голос молодої жінки, яка іноді супроводжувала його в кіно. Здорове око Елен зупинилося на ньому, і Ральф побачив вираз нерозуміння, який свідчить про те, що жінка не знає, хто вона, де вона і що й коли сталося.
— Га?.. Ральфе?.. Що?..
Дитина почала зісковзувати вниз. Ральф відпустив Елен, кинувся до Наталі й устиг схопити крихітку за бретельку комбінезона. Плачучи, Наталі замахала рученятами, вирячившись на нього темно-блакитними оченятами. Другою рукою Ральф підхопив малу між ніжок саме в той момент, коли бретелька, за яку він її тримав, лопнула. Якусь мить Наталі з плачем балансувала на його руці, немов крихітна гімнастка на канаті, крізь комбінезон Ральф відчув, що в неї мокрий підгузок. Він обхопив крихітку другою рукою і притиснув до грудей. Серце скажено калатало, і навіть тепер, коли дитині вже нічого не загрожувало, Ральфові уявлялось, як Наталі вислизає з його рук, і, здавалося, він чув, як ця мила кучерява голівка вдаряється об брудний тротуар.
— Га? Що? Ральфе? — повторила Елен. Вона побачила Наталі на руках у Ральфа, і тупа байдужість почала зникати з її здорового ока. Вона простягнула руки до дитини, і Наталі повторила цей жест своїми пухкенькими рученятами. Але тут Елен знову похитнулася, ударилася об ріг «Червоного яблука» і відхилилася назад. Одна нога її зачепилася за іншу (Ральф побачив заляпані кров’ю білі тапочки; аж дивно, яким яскравим усе раптом стало: барви знову ожили, принаймні на деякий час), і жінка обов’язково впала б, якби Сью нарешті не зробила спроби вибігти з магазину й прочинила двері. Елен одразу притулилася до тих дверей — так підпилий гуляка знаходить опору, обіймаючи вуличний ліхтар.
— Ральфе? — Погляд Елен став трохи гостріший, і Ральф помітив у ньому не стільки інтерес, скільки недовіру. Глибоко зітхнувши, жінка спробувала вичавити крізь опухлі губи кілька зв’язних слів: — Дай. Дай мені мою ди-и-ти-и-ну-у-у. Дай мені… На-лі.
— Не тепер, Елен, — спробував заспокоїти її Ральф. — Зараз ти не можеш твердо стояти на ногах.
Сью й далі притримувала двері зсередини, щоб Елен не впала. Обличчя Сью стало попелясто-сірим, в очах застигли сльози.
— Вийди, — попросив її Ральф. — Підтримай Елен.
— Не можу! — пробурмотіла дівчина. — Вона вся в кро… кро… крові!
— Заради Бога, перестань! Це ж Елен! Елен Діпно з нашої вулиці!
І хоча Сью прекрасно знала це, — ім’я, вимовлене вголос, змусило її вийти із заціпеніння. Вона прослизнула у відчинені двері, й коли Елен знову похитнулася, Сью міцно обхопила жінку за плечі. Вираз недовіри застиг на обличчі Елен. Ральфові все тяжче було дивитися на неї. Від вигляду Елен млоїло в грудях.
— Ральфе? Що сталося? Її збила машина? — почувся чоловічий голос.
Обернувшись, Ральф побачив Білла Мак-Ґоверна. Той, в одній зі своїх акуратних блакитних сорочок із напрасованими стрілочками на рукавах, стояв поруч, прикриваючи очі витонченою рукою з довгими пальцями, яка так не в’язалася з його виглядом. Він був якось дивно недоодягнений, але в Ральфа не було часу міркувати над причиною цього; занадто багато чого відбувалося одночасно.