«Який же ти брехун, — докоряв він собі, поклавши слухавку і знову влаштовуючись у кріслі. — Адже ти не збираєшся звертатися до нього».

Саме так Ральф і вирішив. Звичайно, лікар Літчфілд не втратить через це сон; швидше за все, він узагалі не пам’ятає Ральфа — на одного старого дивака менше, ото й усе.

«Добре, але що ж ти збираєшся робити зі своїм безсонням, Ральфе?»

— Півгодини сидіти нерухомо, слухаючи класичну музику, — відповів він уголос. — Треба тільки купити підгузки, якщо раптом захочеться до туалету.

Розсміявшись, Ральф неприємно здивувався. У своєму сміхові він уловив істеричні нотки, які так не сподобалися йому, — якщо вже казати чесно, це було жахливо. Потрібен був час, перш ніж він зміг заспокоїтися. Ральф мав намір дослухатися до поради Гамільтона Дейвенпорта (на щастя, поки що він цілком може обходитися без підгузків), як раніше він уже перепробував чимало методик добросердих знайомих. Він згадав про свій перший bona fide[7] народний метод і посміхнувся.

Це було ідеєю Мак-Ґоверна. Якось увечері той сидів на веранді й, побачивши Ральфа, що повертався з «Червоного яблука» зі спагетті й соусом, багатозначно глянув на сусіда, поклацав язиком і скорботно похитав головою.

— І що це має означати? — поцікавився Ральф, сідаючи поруч. На вулиці маленька дівчинка в джинсах і завеликій білій футболці стрибала через скакалку, наспівуючи щось у сутінках.

— Це означає, що вигляд у тебе загнаний і нікудишній, — сказав Мак-Ґоверн. Великим пальцем він зсунув панаму на потилицю і ще уважніше глянув в очі Ральфа. — Ти й далі погано спиш? — Помовчавши кілька секунд, Мак-Ґоверн знову заговорив, і тепер голос його звучав з абсолютною, майже апокаліптичною переконаністю. — Віскі — ось відповідь, — констатував він.

— Вибач, я не зовсім розумію…

— Відповідь на твоє безсоння, Ральфе. Я не стверджую, що ти повинен купатися в ньому — такої необхідності немає. Просто змішай столову ложку меду та півчарки віскі й випий за п’ятнадцять-двадцять хвилин перед сном.

— Гадаєш, допоможе? — з надією запитав Ральф.

— Особисто мені це допомогло. Після сорока в мене виникли серйозні проблеми зі сном. Оглядаючись зараз на ті часи, я думаю, що це була криза переломного віку — півроку безсоння й рік депресії на мою лису голову.

Хоча у всіх прочитаних Ральфом книжках стверджувалося, що спиртне, незважаючи на його помилкову популярність, аж ніяк не панацея від безсоння — іноді проблема навіть загострюється, — Ральф однаково спробував. Він ніколи не був любителем спиртного, тому півчарки, рекомендовані Мак-Ґоверном, зменшив до чверті, але за тиждень без відчутних результатів перейшов до цілої чарки… А потім і до двох. І коли якось уранці Ральф прокинувся о четвертій двадцять дві ранку з головним болем і неприємним присмаком віскі в роті, він зрозумів, що вперше за останні п’ятнадцять років страждає від похмілля.

— Життя занадто коротке, щоб витрачати його на таке лайно, — оголосив він порожній кімнаті, і це стало кінцем великого експерименту з віскі.

«Добре, — подумав Ральф, дивлячись на безладний потік відвідувачів, що входили й виходили з «Червоного яблука». — Ситуація така: Мак-Ґоверн стверджує, що вигляд у тебе нікудишній, а нині зранку ти взагалі ледь не знепритомнів і не впав до ніг Луїзи Чесс, — і після всього цього ти все-таки скасовуєш візит до старого сімейного лікаря. То що далі? Пустиш усе на самоплив? Хай буде все як є?»

У цій ідеї був якийсь чар східного фаталізму — доля, карма і таке інше, — але йому було потрібно щось більше, аніж зачарування, щоб витерпіти довгі ранкові години. У книжках мовилося, що багатьом людям цілком вистачає трьох-чотирьох годин сну. Дехто навіть задовольняється двома годинами. Таких було трохи менше, але ж вони були. Ральф Робертс, однак, не належав до цих щасливчиків. Ральфа не дуже цікавило, який він має вигляд, — його дні кумира вечірок залишилися давно позаду, — але його турбувало власне самопочуття, адже він не просто погано себе почував — йому було страшенно зле. Безсоння почало проникати у всі аспекти його життя, як запах смаженої цибулі проникає в усі закутки старого дому. Усе навколо почало втрачати барви; світ набув нудотної зернистості сірих газетних фотографій.

Найпростіші проблеми — підігріти вечерю чи перекусити сендвічем у «Червоному яблуку» і сходити на майданчик для пікніків до злітної смуги № 3, наприклад, — стали неймовірно важкими, майже нерозв’язними. Останні кілька тижнів він усе частіше повертався з відеосалону без жодної касети — не тому, що там не було чого вибрати, навпаки, вибір був занадто великий, просто він ніяк не міг вирішити, чи хочеться йому подивитися фільм про Брудного Гаррі, чи комедію Біллі Кристела, чи якусь версію «Зоряних воєн» минулих років. Після кількох таких невдалих походів він упав у своє крісло, плачучи від розчарування… І, можливо, страху.

Ця жахлива нечутливість і корозія здатності приймати рішення виявилися не єдиними проблемами, що асоціювалися з безсонням; його пам’ять на події, що сталися зовсім недавно, теж почала підводити. У Ральфа стало звичкою ходити в кіно раз, а то й двічі на тиждень відтоді, як він вийшов на пенсію, покинувши друкарню, у якій завершив своє трудове життя як бухгалтер-ревізор. У кіно він бував разом із Керолайн, поки вона не стала настільки хвора, що вже не могла нікуди виходити. Після її смерті він відвідував кінотеатр сам, і лише кілька разів його супроводжувала Елен Діпно, а Ед залишався вдома з дитиною (сам Ед майже ніколи не бував у кіно, стверджуючи, що в нього від цього болить голова). Ральф так часто телефонував до кінотеатру довідатися про початок сеансів, що пам’ятав номер телефону.

Однак у міру того, як літо йшло на спад, йому дедалі частіше доводилося заглядати в довідник — він сумнівався в правильності останніх цифр номера: чи 1317, чи 1713.

— 1713, — вимовляв він у порожнечу кімнати. — Я знаю це точно. — Але чи знав він це? Справді?