— Знаю, — відповів він, — але я справді…
«…Почуваю себе добре», — хотів сказати Ральф, але, відвівши погляд від своїх рук, знову подивився в її темні очі, і те, що він побачив у них, не дозволило йому закінчити фразу. У її очах був відвертий сум… Чи це була самотність? Можливо, і те і інше. Принаймні, в її очах він побачив не лише це. Ще він побачив самого себе. «Ти чиниш нерозумно, — промовляв погляд темних очей. — Можливо, ми обоє дурні. Тобі сімдесят, до того ж ти вдівець, Ральфе. А мені шістдесят вісім, і я теж удова. Скільки ще нам сидіти вдвох на твоїй веранді вечорами в товаристві Білла Мак-Ґоверна? Сподіваюся, не дуже довго, тому що ми обоє занадто старі, щоб зустрічатися під пильним оком дуеньї».
— Ральфе? — раптом стурбовано окликнула його Луїза. — Як ти себе почуваєш?
— Добре. — Ральф знову розглядав свої долоні. — Усе гаразд.
— У тебе був такий вираз обличчя, немов… Я не знаю.
Ральф подумав, чи не збожеволів він від напруженої ходьби в таку спеку.
Зрештою, це була всього лише Луїза, яку Мак-Ґоверн завжди називав (іронічно зводячи ліву брову) «наша Луїза». Звичайно, вона досі має чудовий вигляд — стрункі ноги, красиві груди, чудові очі — і, можливо, він і не відмовився б лягти з нею в ліжко, та й вона, можливо, теж була б не проти. І що з того? Якби вона побачила використаний квиток у кіно, чи захотіла б вона довідатися, який саме фільм він дивився, усе більше віддаляючись від неї?
Ральф сумнівався в цьому. У Луїзи прекрасні очі, і його погляд частенько зупинявся на вирізі її блузки, коли вони втрьох коротали вечори на веранді його будинку, насолоджуючись чаєм з льодом і приємною прохолодою, — але він вважав, що через те, що в ширінці, клопотів на свою голову можна нажити навіть у сімдесят. Старість ніколи не була виправданням безтурботності. Ральф підвівся, усвідомлюючи, як Луїза дивиться на нього, і зусиллям волі змусив себе не похитнутися.
— Дякую за турботу, — сказав він. — Чи не хочеш пройтися трохи зі старим приятелем?
— Спасибі, але я зібралася в центр. У «Швейне колесо» завезли чудову рожеву шерсть, а я вже давно мрію зв’язати шалик. Скоро прийде мій автобус.
Ральф посміхнувся. Він знову глянув на хлопців, що гралися в парку, і в цей момент хлопчина з екстравагантним вогненно-червоним чубчиком ринув уперед… Але з голосним стуком урізався в одного з гравців оборони — кетчера.[6] Ральф закліпав, передбачаючи появу машини швидкої допомоги із увімкненою сиреною й блимавкою, але хлопчисько з морквяним їжачком, сміючись, підхопився на ноги. Він перекинувся кількома словами з нападником, і гра відновилася.
— Тобі хотілося б знову стати молодим, Ральфе? — запитала Луїза.
— Іноді, — відповів він. — Але найчастіше це здається мені непосильним. Приходь увечері, Луїзо, побалакаємо трохи.
— Прийду, — кивнула жінка, і Ральф рушив по Гарріс-авеню, відчуваючи на собі погляд її прекрасних очей і щосили намагаючись триматися прямо. Здається, йому це вдалося, щоправда, на превелику силу. Ніколи раніше він не відчував такої втоми.
Розділ другий
За годину після розмови з Луїзою Ральф домовився про візит до лікаря Літчфілда. Реєстратор оксамитовим сексуальним голосом повідомила, що може записати містера Робертса на десяту ранку наступного вівторка, якщо його влаштовує цей час, і Ральф погодився. Повісивши трубку, він пройшов у вітальню, сів у крісло біля вікна, з якого відкривався вид на Гарріс-авеню, і подумав про те, як спочатку доктор Літчфілд лікував пухлину Керолайн за допомогою тиленолу-3 і брошурок, що популяризують різні техніки розслаблення. Він згадав те, що завважив в очах Літчфілда, коли діагноз підтвердився… Провину й тривогу.
З «Червоного яблука» вибігла зграйка дітлахів зі жменями цукерок і пакетиками чіпсів. Діти поспішали до школи. Спостерігаючи за тим, як вони, осідлавши велосипеди, поринають в опівденну спеку, Ральф подумав, як і завжди, коли згадував про погляд доктора Літчфілда, що це не справжній спогад.
«Справа в тому, друже, що ти хотів би, щоб Літчфілд мав стривожений вигляд… Але, що ще гірше, тобі хотілося б бачити його винуватим». Цілком можливо, що це так, цілком може бути, що Карл Літчфілд незлецький чолов’яга і лікар-чудотворець, але все ж за півгодини Ральф знову телефонував у приймальню доктора Літчфілда. Він пояснив дівчині із сексуальним голосом, що, звірившись зі своїм календарем, зрозумів, що не зможе прийти у вівторок о десятій ранку, тому що в нього вже призначена зустріч на цей день, а він про це геть забув.
— Пам’ять почала підводити. — Ральф винувато кашлянув.
Реєстратор запропонувала записатися на другу годину наступної середи. Ральф обіцяв зателефонувати пізніше.