Пролог

Ява Вісника Смерті (І)

Ніхто — а тим паче доктор Літчфілд — не прийшов до Ральфа Робертса і не сказав, що його дружина помирає, зрештою Ральф усе розумів і так. Час поміж березнем і червнем здався йому безкінечною і жахливою марнотністю — втомливі тривалі бесіди з лікарями, довгі вечори, проведені біля Керолайн у клініках, численні поїздки у медичні центри інших штатів для проведення спеціальних обстежень (на щастя, вартість усіх їх покрила медична страховка Керолайн), власні вишукування в громадській бібліотеці Деррі: спершу відповідей на те, що фахівці могли прогледіти, згодом просто надії на ту останню соломинку, за яку можна було б ухопитися.

Ці чотири місяці асоціювалися Ральфові з хмільною коловертю якогось божевільного карнавалу — люди на каруселі скрикують від непідробного жаху, заблукані у надрах дзеркального лабіринту мешканці Алеї Жахів фальшиво посміхаються, але в їхніх очах застиг моторошний страх. Ральф завважував усі ці речі на початку травня, а з приходом червня почав усвідомлювати, що так звані світила медицини — шахраюваті гендлярі, які прагнуть за будь-що збути свій крам, а хор підбадьорливих запевнень уже не міг приховати того факту, що з гучномовців чується похоронний марш. Це був карнавал, усе правильно — карнавал загиблих душ.

На початку літа 1992 року Ральф продовжував відганяти від себе страшні видива — і ще більш страшну думку, що крилася за ними, — але, як тільки червень поступився місцем липню, це стало практично неможливо. Над центральним Меном стояло найспекотніше з 1971 року літо, і Деррі кипів у казані затягнутого серпанком сонця, вогкості й денної температури, що перевищувала 90 ступенів за Фаренгейтом. Містечко, яке навіть за своїх найкращих часів не претендувало на титул гомінкого мегаполісу, охопило повне заціпеніння, і саме в цій тиші Ральф Робертс уперше почув постукування хронометра — розмірене наближення Вісника Смерті, й зрозумів, що в проміжку між прохолодною зеленню червня й розімлілою непорушністю липня мізерні шанси Керолайн перетворилися на ніщо. Їй судилося померти. Можливо, не цього літа — лікарі запевняли, що не всіх іще засобів ужито, і Ральф не сумнівався в цьому, — але напевно вже восени або взимку. Його давній і вірний друг, єдина жінка, яку він до безтями любив, помирала.

Він намагався навіть і не думати про те, що це можливо, і називав себе огидним старим дурнем, але у спертій тиші цих довгих спекотних днів Ральф усюди чув, як невідворотно наближається отой розмірений стукіт, — здавалося, навіть від стін віяло подихом смерті.

Але ще дужче це постукування чулося в самій Керолайн, і коли вона повертала до нього своє спокійне бліде обличчя, — чи прохала увімкнути радіо голосніше, щоб послухати передачу, доки вона чистить боби на вечерю, чи запитувала, чи не сходив би він у «Червоне яблуко», щоб купити їй ескімо, — Ральф бачив, що вона теж знає про це наближення.

Він завважував це знаття в її темних очах спершу лише тоді, коли Керолайн дивилася на нього, але пізніше навчився розпізнавати його й у її затуманеному від знеболювального погляді. На ту пору смерть підступила вже занадто близько, і, лежачи в ліжку поруч у ці спекотні літні ночі, коли навіть простирадло своєю ваготою здавалося крицевим, а всі собаки Деррі вили на місяць, Ральф прислухався до постукування Вісника Смерті всередині Керолайн, і йому здавалося, що серце його ось-ось розірветься від горя й страху. Скільки ще доведеться страждати Керолайн, перш ніж прийде кінець? Скільки ще доведеться страждати йому? І як він зможе жити без неї?

Саме в цей сповнений невідомості час Ральф вирушав у такі тривалі й утомливі прогулянки крізь спекотні, тягучі літні сутінки, що часто, повернувшись додому, не чувся на силі навіть повечеряти. Він гадав, що Керолайн лаятиме його за те, що він пропадає бозна-де, казатиме: «Припини, старий дурню! Ти ж уб’єш себе, якщо будеш розгулювати в таку спеку!». Але вона нічого не казала, і він невдовзі збагнув, що Керолайн навіть не усвідомлює, що відбувається насправді. Про те, що він відлучається, — так, про це вона знала. Але тільки не про всі ті кілометри, які він долав, і не про те, що, повертаючись додому, він нерідко тремтів від знемоги й перегріву на сонці. Колись Ральфові здавалося, що Керолайн завважує все — навіть найменшу зміну місця проділу в його зачісці, — але все те минулося, пухлина мозку позбавила її спостережливості так само, як невдовзі вона ж таки позбавить Керолайн і життя.

І тому він блукав, насолоджуючись спекою, незважаючи на те, що іноді від цього плило перед очима, а у вухах з’являвся неприємний дзвін, — насолоджуючись найперше тому, що від спеки йому дзвеніло у вухах, а іноді дзвеніло цілими годинами так голосно й люто, що Ральф перестав чути, як звучить хронометр Вісника Смерті Керолайн.

Він дуже багато блукав по Деррі того спекотного липня — вузькоплечий, рідковолосий, сивий дідок з величезними руками, все ще придатними до важкої роботи. Він ішов від Вітчгем-стріт до Барренс-стріт, від Канзас-стріт до Нейболт-стріт, від Мейн-стріт до мосту Поцілунків, але найчастіше ноги самі вели його на захід від Гарріс-авеню, на якій усе ще красива й така люба йому Керолайн Робертс у мареві головного болю й морфію тепер доживала свій останній рік.