— Щось випало з твоєї газети. Здається, це рекламний проспект.

— Невже?

— Ти й сам це чудово знаєш. Зачекай-но.

Легко підвівшись, вона перетнула тротуар, нахилилася (хоча стегна в неї були й широкуваті, ноги Луїзи здалися Ральфові все ще надзвичайно стрункими для жінки шістдесяти восьми років) і підняла проспект, тоді повернулася й сіла поруч.

— Ось так, — сказала вона задоволено. — Тепер ти більше не смітиш.

Ральф мимоволі посміхнувся:

— Дякую.

— Не варто. Мабуть, сьогодні можна собі дозволити гамбургер і дієтичну колу. Я стала занадто огрядною після смерті містера Чесса.

— Ти зовсім не огрядна, Луїзо.

— Спасибі, Ральфе, ти справжній джентльмен, тільки не хитруй. У тебе закрутилася голова? Та ти мало свідомість не втратив!

— Просто мені треба було відсапатися, — вимушено посміхнувся Ральф, обертаючись до зграйки хлопців, що грали в бейсбол у парку. Діти грали, забувши про все на світі. Ральф позаздрив досконалості їхньої дихальної системи.

— Це ж треба, відсапувався.

— Саме так.

— Просто переводив подих.

— Луїзо, ти немов заїжджена платівка.

— Що ж, заїжджена платівка розповість тобі дещо, гаразд? Ти, мабуть, псих, якщо піднімався на пагорб у таку спеку. Якщо тобі так хочеться гуляти, то чому б не прогулятися до аеропорту, як раніше?

— Тому що це нагадує мені про Керолайн, — відповів він, незадоволений своїм натягнутим, майже грубим тоном, але сказати м’якше не міг.

— О, чорт, — пробурмотіла Луїза, легенько торкнувшись його руки. — Вибач.

— Нічого, все гаразд.

— Ні, не гаразд. І мені варто було б подумати, перш ніж базікати. Тобі вже не двадцять років, Ральфе. І навіть не сорок. Я не хочу сказати, що ти в поганій формі — будь-хто підтвердить, що на свої роки ти чудово зберігся, — але тобі варто поберегти себе. Гадаю, Керолайн погодилася б зі мною.