Я не зізналася, що я, власне, такою вже була, тож почала готувати їжу, поки Левін заважав своєю метушнею. Як терапію від хвилювання я доручила йому чистити яблука. Левін схопився за найгострішого ножа й одразу ж порізав палець. Поки я накладала пов’язку, перед нами раптом постав — у шкарпетках — наш гість. Побачивши краплини крові, він збліднув і відвернув від нас погляд. Я витерла стіл.

Дітер знову підійшов ближче.

— Ну, старий, — сказав він і сильно (надто сильно?) поплескав Левіна по спині, — Марґо більше не живе у Гейдельберзі у Лори в провулку Ґрабенґассе?

Левін ухилився від прямої відповіді:

— Гелла чудово готує, якщо їй не заважати. Ходімо, вип’ємо аперитиву.

Обидва зникли, у той час як я тушкувала на пательні кролячу спинку з ретельно очищеним від кісточок виноградом, скибочками яблук та кальвадосом. До моїх вух не долинало жодного слова.

Коли через півгодини я запросила всіх до столу, обидва чоловіки були в чудовому настрої. Слідів фізичного чи вербального протиборства не було.

Кролик мені вдався, вони його розхвалювали. Ми спілкувалися про політику, плітки та кулінарні рецепти. Аж поки Дітер раптом не сказав:

— Дай мені свою машину, я завтра тобі її віддам.

Я отетеріла від такої заяви й не могла собі уявити, щоб Левін віддав комусь ключі від свого «порше». У нього теж трішки пересмикнулися кутики рота. Він сказав до Дітера:

— Я міг би тебе відвезти.

— Це мило з твого боку, але зовсім не потрібно, — сказав Дітер. — Ти ж випив більше за мене.

І це відповідало дійсності. Левін віддав йому ключ.

— Ти знаєш, де я припаркувався.

Не встиг він зникнути, як я запитала:

— Він поїхав до Марґо? Він її битиме? Він щось вимагав від тебе?

Левін позіхнув.

— Коханнячко, можливо, ти вже помітила, що він виріс із Савла в Павла. Ми добре порозумілися. Він і пальцем не зачепить Марґо.

— А що з грішми, які ти йому заборгував?

— Це зачекає, — сказав Левін. — До речі, він буде нашим свідком на весіллі.