У двері подзвонили. Доріт, подумала я; вона прийшла не в зовсім підхожу пору. Якщо це вона, то нам доведеться годинами говорити про чоловіків та дітей.

Але перед дверима стояла не Доріт, а якийсь поважний чоловік.

— Тут живе Левін Ґрабер? — запитав він трохи невпевнено, хоча це прізвище було написано на табличці на дверях.

Я не знала, коли повернеться Левін. Чоловік усе одно вирішив на нього чекати.

— Мене звати Дітер Кросманський.

Я злякалася.

Мені здавалося, що Дітер уважно мене вивчає.

— Якщо ви проти, я зайду ще раз увечері.

«О Боже, — подумала я, — він бачить, що я знаю, хто він, і думає, що я упереджено ставлюся до звільнених ув’язнених».

Тож я люб’язно запросила його зайти, відвела до кімнати Левіна й принесла йому газету і пиво. Двері залишила відчиненими. Мені було якось ніяково від того, що Дітер нишпоритиме в речах Левіна. Я рішуче зайшла до кімнати з ганчіркою для витирання пилу в руках й почала наводити лад довкола Дітера. Краєчком ока ми спостерігали одне за одним. З удаваною дружністю я запитала, чи він родом з Гейдельберга.

— Ні, але я жив тут раніше. Моя сім’я зі сходу.

Дітер говорив літературною німецькою, на відміну від Марґо, яка б ніколи не змогла приховати, що походить із цих країв. Він справді був її чоловіком? Безтурботно та простодушно витираючи пил, я запитала:

— Ви вчилися разом з Левіном?

— Ні, — відповів Дітер так само мило, — але ми здійснили кілька спільних подорожей.

Так ми наблизилися до справи. Здавалося, Дітер розмірковував, чи я була тимчасовою, чи сталою дівчиною, і чи мені відомо щось про минуле Левіна.

Я його випередила.

— Ми з Левіном плануємо скоро одружитися, — сказала я.

— Тобто можна сказати, що Левін закінчив навчання?

— Йому ще небагато залишилося.

— А його дід іще живий?