— Я все думаю про той випадок з вашим однокласником, — продовжувала вона. — Про таке, мабуть, не забуваєш усе своє життя.

І тут вона мала рацію.

На відміну від мене, пані Гірте вже не раз лежала в лікарні. Кілька років тому її якраз прооперували на кишківнику; вона клянеться й божиться, що на тому з раком покінчено. Гістологічне обстеження, щоправда, їй таки доведеться пройти, і я думаю, що лікарі її не обманюватимуть. Глянувши на неї, висушену, бліду, позбавлену апетиту, навіть аматор зможе одразу ж поставити діагноз.

— На чому я вчора зупинилася? — запитала я її з метою перевірки.

Вона задумалася.

— Гадаю, на складанні дієтичного меню для діда, — сказала вона. — Можливо, я на цьому місці заснула. Відтоді, як придбала мікрохвильову піч, я повністю припинила готувати…

— Гаразд, — сказала я. — Дід помер.

Смерть Германа Ґрабера змусила мене задуматися про власного діда. Найімовірніше, я обрала свою професію, щоб наслідувати його. Інакше я б стала соціальною працівницею, психологинею чи лікаркою, вихователькою в дитячому садку чи медичною сестрою — добре, що так не сталося, бо інакше я б просто не витримала. Працюючи аптекаркою, теж доводиться мати справу з людьми, які страждають, але більшість із них покидає аптеку, не висипавши своє душевне сміттєве відро.

Мій дідусь був гарним на вигляд, сивочолим старцем, якого всі шанували й цінили. Так само, як і Герман Ґрабер, він розбагатів, але на відміну від Левіна, я любила свого діда і щоразу з любов’ю про нього згадувала, коли разом із Тамерланом сиділа у його кріслі. Якби комусь на думку спало вбити мого дідуся, я б ненавиділа цю людину все моє життя.

Після того як Левін у такий огидний спосіб відреагував на заповіт, мої почуття до нього охололи. Дорогою додому від нотаріуса він запитав:

— Що таке? Чому ти така мовчазна? У тебе ж є всі підстави радіти: будучи аутсайдеркою, ти перемогла у грі.

Я не вважала наш учинок грою, так само, як і не почувалася переможницею. «Мій любий лебедю, — подумала я, — так легко ти мене не здобудеш».

Звісно ж, невдовзі він поцікавився, коли мало би бути весілля.

— Не знаю, — холодно відповіла я.

— Теоретично у нас півроку часу, — сказав Левін, — але завтра на горизонті може з’явитися Дітер, тож краще поспішити.

— Навіщо поспішати? — запитала я. — Коли ти продаси свої акції й «порше», то зможеш з ним розрахуватися.

Він витріщився на мене з роззявленим ротом.

— То он воно як, — сказав він. — Я тут маю витрачатися, а ти собі затишно розсядешся на набутих статках.

— До весілля мені не світить і пфеніг, — пояснила я. — Ти й сам усе знаєш. І ти також знаєш, що я не женуся за грішми, як чорт за бідною душею.

Левін дивився на мене як баран на нові ворота.