У Гейдельберзі ми пройшлися центральною вулицею, щоб іще зустріти когось із людей — у цьому не було нічого складного — тоді випили на театральній площі еспресо й із запізненням зайшли на вечірній сеанс, тож на нас усі витріщалися.

Лише після фільму Левін зізнався, що наш візит на віллу не був ніякою генеральною репетицією. Прямо посеред вулиці я впала в істерику.

Цієї ночі ми лежали разом у моєму ліжку й заважали одне одному безперервним крутінням. Раптом я зірвалася на ноги й одяглася.

— Вставай, Левіне. Поїхали на віллу, повернемо усе так, як було! — наказала я.

Але його пестощі, що били фонтаном, та моя велика втома завадили цьому.

О восьмій я мусила розпочинати роботу в аптеці, Левін повинен був одразу ж зателефонувати, як тільки отримає звістку з Фірнгайма. Він устав дещо пізніше, ніж зазвичай, тоді вийшов з котом у сад, пішов до поштової скриньки, дістав звідти газету й простежив за тим, щоб обмінятися вітаннями з сусідами.

— Ви незабаром захворієте, Гелло, — сказала моя шефиня. — Я по вас бачу.

Я запевнила її, що в мене просто «ці дні», а я тоді завжди маю вигляд трупа. Вимовляючи це слово, я похлинулася, тож дихала, як астматичка.

Директорка несхвально похитала головою.

— Ідіть краще додому, — порекомендувала вона. — У клієнтів залишаться не найкращі враження, якщо вони заразяться від аптекарки.

— Усе справді добре, — поклялася я. — Якщо ви дозволите, я можу прилягти на десять хвилин у підсобці.

Цей час я використала, щоб ретельно намалюватися. Тим часом настала майже одинадцята. Може, за всі ці роки отрута втратила свою дію? Я щиро на це сподівалася.

Як тільки рожевощокою я повернулася назад за прилавок, задзвонив телефон. Левін сухо повідомив:

— Мушу повідомити тобі сумну звістку. Мій дід помер. Можливо, я пізніше ще раз зателефоную, але зараз мушу негайно виїжджати до Фірнгайма.

Я відповіла йому так само формально, адже моя керівниця підслуховувала:

— О Боже! Мені дуже шкода! Коли це сталося? Тобі телефонувала покоївка?

— Ні, особисто лікар. До зустрічі!

— Щось сталося? — запитала мене допитлива директорка.

Я кивнула.

— Помер дід мого хлопця; але він був старий і хворий, тож цього й слід було очікувати.