— Вона говорила про свого старого.

Він збліднув і вдарив себе по чолі.

— Ти зовсім не так її зрозуміла. Йдеться не про батька, а про чоловіка!

— Що? Вона заміжня?

— Як бачиш — так.

— А де був її чоловік увесь цей час?

Я підозрювала, що він, мабуть, сидів у в’язниці. Звісно ж, я хотіла знати, за що.

— Я не знаю. Мене це не обходить, — збрехав Левін. Тоді попрямував до своєї кімнати, щоб зателефонувати. Через дві хвилинки я підкралася до дверей, але почула лише «он як» і «саме так».

У той час Марґо мешкала в прибудові будинку Германа Ґрабера. Невже вона прихистить там свого чоловіка з кримінальним минулим? Це неможливо в кожному разі, адже лише Богу відомо, що за потолоч може швендяти віллою. У мене побігли мурашки по шкірі. Розділ із кримінальними, залежними чи невротичними чоловіками треба було закрити раз і назавжди. Але Марґо теж не можна було ні з того ні з сього звільнити, адже вона досі нічим не завинила і, попри підвищення зарплати, й надалі залишалася дешевою робочою силою.

Левін повернувся досить збудженим.

— Вона боїться. Але я не знаю, як їй допомогти. Може, у тебе є якісь ідеї?

— А вона не може розлучитися?

— Можливо, саме тоді вона й відчує на собі всю його лють. Краще буде, якщо вона підтримуватиме його фінансово, але триматиме від себе якомога далі.

— А твій дідо взагалі знає, що вона заміжня?

— Ні, він ніколи про це не запитував.

Левін ходив туди-сюди моєю маленькою вітальнею. Було помітно, що в нього на серці ще й інший тягар.

— А ти, бува, не викидала отруту? — запитав він.

Я кинула на нього гострий погляд:

— А вона тобі треба?

Він виклав усе начистоту: