— Вона колись мала справу з наркотиками?
— А це тут до чого?
Я нічого не розповідала Левіну про свій попередній досвід; Марґо підходила під образ бідолашних душ, з якими мені доводилося мати справу. Щоправда, це завжди були знедолені чоловіки. А щодо Марґо я якось раптово усвідомила: вона мені не подобалася.
Моя — спершу поверхова — відраза до Марґо поглибилася, коли кількома днями пізніше Доріт (не приховуючи власного задоволення) розповіла мені, що бачила, як в авто Левіна сідала якась жінка. Звісно ж, я одразу запитала про її вигляд.
— Я гадала, що у твого коханого кращий смак. Вона — абсолютна твоя протилежність.
Хоч я й підозрювала, що йшлося про Марґо, але все ж хотіла, щоб Доріт описала ту жінку детальніше.
— Погано пофарбована, під білими пасмами проступають сиві клубочки, висушена, віком десь така ж, як і Левін; убогий, банальний екземпляр.
То була вона. Опис потрапив у яблучко. Я вишкірилася. Єдине, про що забула сказати Доріт, то це про обгризені нігті.
4
Я потрапила до хірургічного відділення з власного бажання, адже у жодному разі не хотіла розділяти палату з сусідкою, якій доводилося б вигодовувати малюка кожні кілька годин. Я ніколи не була оптимісткою і за життя переконалася уже не раз, що нормальне щастя інших жінок мені не судилося. Але пані Гірте це заперечила.
— Дурниці, — сказала вона. — Усе ще попереду.
— Доріт своїм прикладом завжди показувала, як усе могло би бути. На відміну від мене, її справді любили батьки, а не використовували для власного марнославства.
— Господи, — мовила пані Гірте, — я от не знаю, чи захотіла би помінятися місцями з вашою подругою; коли я побачила вчора її вимученого чоловіка… він їй у тати годиться.
Звісно ж, я стала на захист Ґеро.
— Звісно, він не молодий та веселий. Але загалом вона щасливо одружилася.
На обличчі пані Гірте я прочитала запитання: «А ви?» Проте вона промовчала, адже точно знала, що я сама їй усе розповім, і — принаймні в мене — на це ще залишилося достатньо часу.
Пані Гірте кривить душею. Мені здається, що вона раніше боготворила свого директора так, як зараз головного лікаря. Напередодні нічна медична сестра підловила мене на розповіді й вичитала. Мовляв, пані Гірте потребує спокою. Але тут вона схибила. Моя сусідка запевнила її, що спить значно краще, коли біля неї ллється монотонний потік розповіді. І він не пересохнув. Цього разу йшлося про Марґо.
У нашій квартирі побувала жінка. Я носом це чула, нутром відчувала. Гачки вішаків у шафі для одягу в мене завжди дивилися в одному напрямку, щоб у разі пожежі я могла зірвати увесь одяг одним ривком. Цього мене навчила мати, і я педантично дотримуюся такого порядку. Сукня в синю смужку, а також літня бірюзова висіли неправильно. Я перевірила ванну. Відвідувачі Левіна, звісно ж, мали право тут мити руки. (Але в моїй шафі їм точно не місце.) В унітазі плавав недопалок. Дурна традиція, яку не можу стерпіти, ― адже знаю, що сигаретний фільтр довго не розчиняється; до речі, Левіна, який щоденно висипав недопалки з попільнички в смітник, у цьому звинувачувати не можна було. Натомість мені вже не раз упадало в око це недбальство на віллі.
У кімнаті Левіна, яку я теж обстежила, всюди валялися комікси, а на підвіконні стояли дві порожні пляшки з-під пива. Я завжди себе втішала тим, що це такі дитячі пустощі. Щоправда, таке виховне несхвальне хитання головою могло стосуватися лише Левіна. Натомість Марґо я б цього не пробачила. Нещодавно вона перейняла на себе відповідальність за опіку над хворим; вона була всього лише найманою працівницею. То чому ж Левін приводив її сюди? Я не могла стерпіти її дешеві парфуми — синтетичний аромат яблук.
— Тут була Марґо? — запитала я, коли він повернувся.