Це була нова недосвідчена покоївка Левінового діда. У Германа Ґрабера стався серцевий напад. Зараз він у лікарні. Їй сказали, щоб вона негайно зв’язалася з найближчими родичами, бо справи серйозні.

От тепер я справді не могла спати. Коли Левін трохи попівночі — навіть не намагаючись не шуміти — зайшов до квартири, він одразу ж помітив, що щось сталося.

— Дзвонив лікар?

— Ні, його покоївка, пані… Я навіть не знаю, яке в дівчини прізвище. Вона представилася як Марґо.

— Інакше ми її й не називаємо, — сказав Левін.

Я, звісно ж, не чекала, що він заливатиметься буйними слізьми, але на таку відверту радість теж не розраховувала. Було надто пізно ще раз телефонувати. Левін вирішив поїхати туди наступного ранку.

— Це важливіше за універ, — вирішив він.

Тієї ночі ми обоє спали недовго. Левін лежав у своєму ліжку, але я постійно чула, як він вставав, ішов на кухню чи у ванну, вмикав, а тоді знову вимикав радіо чи телевізор. Я теж малювала собі картину, як ми вже невдовзі живемо в тій красивій віллі. І для дітей там було б достатньо місця.

— Усе просто супер, — повідомив Левін наступного дня, повернувшись додому. — Дід був зворушений тим, що я одразу ж прибув, але справи у нього кепські. Головний лікар сказав, що кінець уже не за горами, його серце більше не працює. Треба було б зробити коронарне шунтування, але дідові вісімдесят, тож ніхто не піде на такий ризик.

Тоді Левін попросив мене вийти з ним на вулицю. Перед входом стояло «порше».

— Мені вона знадобиться. Машина ще досить нова, — сказав він, аж сяючи.

— Вона тобі справді потрібна? — запитала я.

Він глянув на мене так, немов у мене не всі вдома.

Я сіла в авто для пробної поїздки, від якої в мене аж в очах темніло. Ба більше — під час їзди він наполягав на тому, щоб я взяла ще один кредит у банку. Кожен бо знає, що студентові банк не позичить і пфеніга.

Я не піддавалася.

Та він уже скоро купатиметься в грошах, аргументував Левін, а до того часу ця красуня може вислизнути йому з рук.

На мою думку, спекулювати в такий спосіб на смерті родича було вкрай неприйнятним.

Велика дитина, яка прагнула здобути собі гігантську іграшку, тепер спробувала вдатися до лестощів. Він розхвалював мою добродушність, а тоді заговорив про якийсь сюрприз для мене.

Я мало не запитала, чи це, бува, не «весілля», але вчасно прикусила язика. Було б дуже боляче, якби він подивився на мене з нерозумінням й острахом. Тож я вдала, що нічого не розумію.

— Подорож? — запитала його.