Якось по обіді, коли ми сиділи на дивані й смакували вишневим пирогом, який самі ж і спекли, до нас завітала Доріт зі своїми дітьми — очевидно, щоб провести експертизу нашої ідилії. Діти одразу ж почали чубитися, хто з них перший гладитиме кота.

— Я ще ніколи не бачив таких милих діток, — промовив Левін, хоча Франц якраз вирвав своїй сестрі жмут волосся, а Тамерлан, шукаючи порятунку, засичав і вистрибнув на шафу.

Доріт ніколи не відзначалася особливою скромністю. Не відчуваючи жодних незручностей, вона запитала мого хлопця майже співучим голоском:

— Скільки дітей ти б хотів мати?

Я так почервоніла, що розвернулася до кота. Я просто не могла дивитися на Левіна.

Той же цілком спокійно відповів:

— Мабуть, двох.

Я б, звісно ж, могла його зараз обійняти й поцілувати, але хто сказав, що саме мене він розглядав як матір цих двох дітей?

Коли Левін відносив на кухню чайничок із кавою, Доріт мені підморгнула, а я показала їй знак, що зараз її вдушу.

І все ж я розповіла їй — адже рано чи пізно все одно довелося б про це говорити — що мені незабаром доведеться працювати в аптеці на повну ставку, бо моя колега йде у декрет, а також що я закинула написання власної дисертації. Єдине, про що я не обмовилася жодним словом, так це те, що почала набирати на комп’ютері дисертацію Левіна. Саме цього не мало бути, але він мене якось попросив, щоб я пояснила йому дещо у себе на комп’ютері. І як виявилося, м’яко кажучи, він узагалі не розуміється на комп’ютерах. Левін, умілець на всі руки, на комп’ютері вмів лише грати в дитячі ігри.

Хай там що, але мушу визнати, що таки була щасливою. Хоча ця тематика була мені чужа, уся його робота видалася легшою за мою. Я гортала книжки й дізнавалася про абсолютно нові аспекти людської щелепи. Навіть сьогодні я б могла виступити з невеличкою доповіддю на тему «Матеріали для силіконових відбитків та їхнє застосування у сфері стоматології».

Найімовірніше, вегетаріанство батька зробило з мене затяту любительку м’яса, хоча я знаю, що забагато м’яса шкодить здоров’ю. Сто грамів на одну особу — більше й не купую; щоправда, для молодого голодного чоловіка я таки іноді відступала від правил. Коли ж ми разом з’їдали гігантський стейк ті-боун, то одразу ж веселішали.

Одного дня Левін приніс мені ніж для нарізання м’яса та сервірувальну виделку ― це було фамільне срібло з вигравіюваною монограмою. Зворушена, я розглядала майстерні орнаменти з грецьким сплетінням, петлясті ініціали та дрібні сліди буднів, які залишилися на лезі після трьох поколінь.

— Вони прекрасні, — промовила я. — Важко повірити, що твій дідусь із ними таки розлучився.

— Усе не зовсім так, — сказав Левін і почав гострити ножа мусатом. Дідусь, мовляв, більше не потребує таких речей, адже у нього зубний протез, який зроблено так-сяк — через його власну скупість — а м’ясні страви йому доводиться розварювати, поки ті не стають м’якими, мов масло.

— Я не можу на таке пристати, — відказала я голосом, сповненим рішучості. — Мені мало радості з украдених речей. Віднеси все назад.

Левін лише посміявся з моїх слів: мовляв, срібло все одно дістанеться йому в спадок, тож чи варто чекати, поки такі красиві речі псуватимуться на очах?

Я здалася, сприйняла всю цю історію за запізнілу хлопчачу витівку і дуже швидко звикла до приборів, яких із часом ставало все більше.

Доріт висміювала мене, коли я читала їй лекції про нікчемність усіх матеріальних цінностей: моя подруга неприкрито визнавала, що полюбляє купувати дорогі речі. Вона звинувачувала мене в нещирості. Хоча краще назвати це применшенням: я ненавиджу хвастощі. Щоправда, спустити тисячку на якусь дрібницю — японську фігурку нецке, вишуканий перстень у стилі модерн із перлин та емалі, сумочку класу люкс — завжди було мені до вподоби. Саме тому я й не влаштовувала Левіну справжніх сцен, коли він приносив мені прикраси своєї бабусі. То були скромні речі тонкої роботи, усі — із золота. Зрештою, я робила для нього так багато, витрачала на нього гроші й переймалася його зацікавленнями. Срібні столові прибори та золоті прикраси були проявом його кохання, так треба було на це дивитися. Залишалося тільки питання з дитиною.

Більшість моїх однокласниць або вже мали дитину, або ж зробили кар’єру. Вера, яка мала виходити заміж першою, одразу ж після випускного, викликала в нас усіх незначний жаль. У неї, так невчасно, не було освіти, але натомість у двадцять уже була перша дитина. У нас у цьому віці були зовсім інші думки: хтось поїхав мандрувати Америкою, а хтось занурився у ще вільне на перших семестрах студентське життя. Тоді ж мало-помалу утворилися сталі пари, я щороку отримувала повідомлення про чиєсь весілля чи народження первістка. Через десять років після випуску на зустрічі однокласників усі раділи великій кількості фотографій з малюками.