Мене забрали зі школи й перевели до гімназії для дівчат, якою завідували монахині ордену сестер-урсулинок. Тож я поводилася відповідно — чемно й виховано. Просто не привертати до себе зайвої уваги — такий був мій девіз. Щодо всього іншого, то до мене ніхто не проявляв ворожості: смерть Акселя тут не обговорювали, адже моя нова школа містилася у зовсім іншому районі. Я мала імідж дещо нуднуватої зразкової учениці, і мене це цілком влаштовувало. Змінилося все лише з настанням мого шістнадцятиріччя і зростанням у мені незрозумілого потягу до осіб протилежної статі.

Спогади про це мордують мене зараз, коли лежу тут і не можу рухатися. Це триває і вдень, і вночі.

У цій лікарні мало тиші, адже тут навіть пакет першокласного обслуговування передбачає перебування в палаті на дві особи. Я не можу читати тут щось путнє. Постійне відволікання медичним персоналом, безперервне вимірювання температури тіла, ковтання пігулок, відсутність інших чуттєвих задоволень, очікування поганої їжі, більшою чи меншою мірою мимовільне підслуховування чужих відвідувачів — усе це затягує дні в один вузький корсет. Ми рано гасимо світло. Я, немов та Шахерезада, постійно розповідаю пікантні подробиці свого життя; натомість у моєї сусідки по палаті, пані Гірте, за плечима немає жодних інтимних моментів, якими б вона могла поділитися. Від старої діви нема чого очікувати ані якогось жвавого любовного життя, ані справжнього скандалу. Вона перебуває у Гейдельберзькій лікарні, бо їй видалили матку. То просто міома, стверджує вона, безневинний згусточок, який, однак, спричиняє проблеми. Я ж думаю, що у жінки рак.

Добре, що Павел приніс мені фотоальбоми. Тепер часто їх переглядаю, адже це непогана альтернатива читанню. При нагоді демонструю окремі фотографії своїй сусідці. У свої п’ятдесят вісім років з таким голубуватим відтінком волосся вона є разючою протилежністю мені. Її відвідує лише якась іще старіша жінка, що здебільшого розповідає тільки про свого собаку та власний досвід у лікарнях. Коли біля мого ліжка сидить Павел, то пані Гірте розглядає його з неабиякою цікавістю; під час наших розмов півголосом вона вдає, ніби спить, хоч я впевнена, що вона так само підслуховує моїх відвідувачів, як і я підслуховую її.

Моя сусідка тим часом уже знає про тавро вбивці, яке закріпилося за мною ще в дванадцять років. Вона вислухала всю цю історію з неприхованим інтересом.

Можливо, я розповідаю цій незнайомці про своє життя, бо це для мене своєрідна терапія, яка, на відміну від якогось відомого дивана у психотерапевта, абсолютно безкоштовна. Хай там як, але я справді помітила, що мені кращає, коли у півсутінках нашої палати я ділюся, немов зі сповідальницею, подіями свого життя.

Я б залюбки перейшла з нею на «ти», але оскільки молодша за неї, то ініціатива в її руках. Щоб якось розпочати, я запропонувала їй називати мене просто Гелла. Вона одразу ж відкинула цю пропозицію. А чого ще можна очікувати від жінки, яка навіть до своєї так званої подруги звертається «пані Рьомер».

«Якби вам було сімнадцять, пані Морман, то я б могла собі дозволити таке звертання…»

Я злісно відрізала: «Так чи інакше, але ви могли б бути мені матір’ю».

І тут я влучила в болюче місце: за скельцями окулярів аж зблиснуло. А втім, ми добре ладнаємо. Я вважаю дивним, що ця жінка оплакує втрату матки, зносячи при цьому увесь біль стійко, мов солдат. Зрештою, вирізаний орган у її віці так само непотрібний, як, скажімо, вузли щитоподібної залози.

Іноді, поки вона в туалеті, я вивчаю її пожитки в шухляді тумбочки та в шафі: зі страхового медичного поліса можна довідатися дату її народження, сімейний стан (незаміжня) та ім’я (Роземарі), але якихось особистих листів там немає, так само як і фотографій. З її слів, прикраси та гроші вона передала до сейфа. Це дуже легковажно ― залишати в палаті без нагляду речі, які мають велику цінність. Бідною її точно не назвеш, інакше вона б не дозволила собі сплатити додаткові кошти за лікування першого класу. Так само і її парфуми, нічні сорочки та халат були дорогими і дуже ретельно підібраними.

Недавно я розповіла, як вела подвійне життя, будучи ще зовсім юною. Я не могла бачити у темряві її обличчя, але була впевнена, що воно в неї у ту мить перекошене.

Я любила чоловіків, справи яких були ще гірші, ніж у мене. Хоча вчительки та однокласниці нічого не знали про мої непристойні пригоди, але мою сім’ю вони шокували. Мабуть, саме в той час я розбила серце своєму татові. Його безневинне біляве дитя волочилося з пройдисвітами та покидьками, очі б його їх не бачили. І на превелике нещастя, усе це не минулося разом з пубертатним періодом. Так, як колись я викручувала лялькам ноги, щоб потім їх ремонтувати, так пізніше вишукувала хворі чоловічі душі, щоб їх зцілити. Відчуття того, що я достатньо сильна, аби розв’язувати проблеми інших, допомогло мені впоратися з моїми власними.

На дитячих фотографіях у мене тямуще, ба навіть хитре обличчя. Мої карі очі усе детально фіксують. Я намагаюся їх прочитати — чи промовляла вже тоді у них та потреба здобувати собі любов опікою та леліянням? Ця справді жіноча потреба, яка зазвичай стосується маленьких дітей, але проявляється також у роботі в саду, приготуванні їжі та догляді, знаходила мені жертву насамперед серед чоловіків. Моїм батькам треба було в той час дозволяти мені приглядати за дітьми чи купити мені коника, натомість вони ставили в рамку табелі з моїми оцінками.

Спочатку я не усвідомлювала, що мене, наче магнітом, притягували аутсайдери, хворі та невротики. Ще у школі в мене був залежний від героїну хлопець, який потребував мого порятунку. У ті часи я кілограмами їла шоколад, цілі ночі розмовляла зі своїм плаксивим коханнячком і крала в батьків гроші, сигарети й алкоголь. Якби його не запроторили до в’язниці, я б і сьогодні працювала над звільненням його від залежності. Адже тоді була вірна, мов те золото.

Наступним був безробітній моряк. Звісно ж, у моїй колекції знайшлося місце й для чоловіка з депресією, хронічного хворого, врятованого самогубця та звільненого ув’язненого з татуюванням шуліки на грудях.

Робота аптекаркою теж збагатила мою колекцію: всупереч усім приписам, я відкрила чоловікові, якого роздирав біль і який потребував посеред ночі ліків, не віконечко для рецептів, а двері.

Щоб раз і назавжди з’ясувати свою роль у цих трагедіях, я знову і знову починала лікування, але тоді вкотре припиняла. Зцілення моїх підопічних забирало весь мій час. При цьому мені й без терапевтів було цілком зрозуміло, що мене, зовні саму чемність, притягувало насамперед усе, що в суспільстві викликало осуд.

Я боялася цього провалля всередині себе; я навіть бачила сни, що хтось із моїх коханих мене вбив і я лежу мертва, так ніколи й не народивши дитину. Тоді я прокидалася з відчуттям порожнечі, адже життя без материнства видавалося мені змарнованим. Попри увесь розум та ділові якості, якими я наділена, я завжди знала, що моя життєтворча частина така сама важлива. Принаймні раз у житті я хотіла дізнатися, як це — брати участь у творінні й народженні. Тим часом пісок у пісочному годиннику збігав. Дитина означала для мене дуже багато: маленьке створіння, яке можна сформувати за власними уявленнями, з яким можна братися за те, чого хочеш, якого можна обдаровувати чи захищати за покликом серця. Я хотіла, щоб дитина стала частинкою всього, що було важливим у моєму житті. Вона не мала б відчувати в чомусь нестачі ― ані в любові, ані в шпильках до волосся. Я хотіла забезпечити її зразковим батьком із шанованою професією та сталим прибутком, який би походив з порядної родини та мав яскравий розум. Мої тогочасні супутники геть не годилися для цієї мети.

Пані Гірте хропіла.