Але я й сама не хотіла, щоб було інакше. Звісно ж, я для нього прала, варила, ходила закуповуватися й сплачувала орендну плату. Само собою, що він брав моє авто, коли хотів.

Після особливо виснажливого дня я вилаяла його, немов сина, який не хоче прибирати. При цьому всьому неохайним Левіна не можна було назвати. Він просто займав увесь простір. В обох моїх кімнатах постійно лежали якісь речі, що не мали до мене жодного стосунку. І це тоді, коли його кімната мала такий вигляд, наче там ніхто не живе.

— Ти іноді як дитина, — сказала я і поцілувала його.

— Ти не любиш дітей? — запитав він.

Мені до горла підступив клубок.

— Звісно ж, люблю — кожна нормальна жінка хоче дітей.

Здавалося, Левін на якусь мить задумався.

— А ти б теж хотіла завести дитину? — запитав він.

Його голос звучав так, ніби він обговорював купівлю собаки на додаток до нашого кота.

— Пізніше, — відповіла я.

Я не хотіла позашлюбної дитини, натомість прагнула створення справжньої сім’ї.

Мінімум раз на тиждень ми їздили до Левінового діда у Фірнгайм. Коли це було вперше, я очікувала побачити будинок для старих людей, тож була здивована, коли увійшла в дім, який заслуговував назви «вілла». Літній чоловік проживав сам, щоправда, йому допомагали покоївки, яких він часто змінював. Левін пояснював це стародавніми уявленнями діда про зарплату.

Можливо, старий і справді не розумівся на сьогоднішніх цінах і жив маренням, нібито весь світ хоче обвести його довкола пальця. Левін розмовляв із ним не надто ґречно, але, усвідомлюючи обов’язок, дбав про будинок і сад, відвозив діда до лікаря чи в банк й обрізав йому нігті на ногах. З часом і я взялася за справи, які не в змозі була виконати покоївка, — друкувала листи, заповнювала формуляри, сортувала білизну й поповнювала резерви морозильної камери. Подяка іншого дідуся не обмежилася б простими сухими словами, він би точно приділив дещо більше уваги тим, хто йому допомагає. Через це я чимраз більше цінувала у Левінові те, що він хай неохоче, але все ж дбав про старого.

Опинившись із ним якось наодинці — Левін якраз повіз газонокосарку в ремонт, — я спробувала пояснити йому скрутне фінансове становище його онука.

Герман Ґрабер, так його звали, кинув на мене сердитий погляд.

— Ви вважаєте мене старим скупердяєм, — мовив він, непомітно (він так вважав) полощучи свою вставну щелепу кавою. — Ви знаєте, що я багатий. Але, мабуть, не знаєте, що цей злиденний онук відправив мій новесенький «мерседес» на брухт. Тож якщо він, виконуючи тут безоплатно якусь дрібну роботу, нарікатиме на це, то я краще складу заповіт на користь якоїсь сироти.

«Це шантаж», — обурено подумала я й поклала йому ще одне тістечко на тарілку, розмальовану альпійськими квітами.

— До того ж відкритим залишається питання, — продовжував він, — чи це дві останні покоївки, чи мій онук повиносили з дому срібло й золото…

Я зашарілася й замовкла.

Здається, Герман Ґрабер цього не помітив, адже в цей момент побачив на шнурівці для білизни, що висіла в саду, чорний бюстгальтер.