— Думаєш, мені приємно постійно залежати від твоїх грошей? У старого все одно більше немає живих друзів, рано чи пізно і він помре.

— Висловлюйся, будь ласка, конкретніше: для чого тобі отрута?

— Гелло, ти добре розумієш, про що йдеться. Мені на думку спав чудовий спосіб. Ми б одразу ж забули про всі наші турботи. Ми могли б жити в гарному будиночку, я б відкрив у Фірнгаймі маленький кабінет, не мусив би там тяжко гарувати, у нас був би час і гроші на цікаві подорожі та хобі. Невже для тебе це нічого не означає?

Я вжахнулася. Через силу промовила:

— Гарна мрія, яка може стати реальністю і без убивства.

— Відносного вбивства. У нього декомпенсована серцева недостатність. Сімейний лікар точно знає, що дід може померти будь-якої миті.

— Ну, то дочекайся.

— Я не можу більше чекати. У мене борги.

Йшлося не про «порше», сказав він, чоловік Марґо його шантажуватиме.

— Він мене прикінчить, якщо не отримає те, що йому треба.

У мене голова пішла обертом. Левін, претензійний студент із порядної родини, мій перший хлопець, із яким видавались доречними думки про одруження та сімейне життя, загруз у дурних махінаціях, про які я знати не хотіла. З моїх очей ринули сльози.

Левін мене обійняв, гладив волосся й цілував. Коли ж я нарешті відірвалася від його вологої від сліз сорочки, то побачила, що й він мав нещасний вигляд.

— Левін, — промовила я, схлипуючи, — почнімо все з нуля. Я забуду все, що ти щойно сказав, а ти повернеш дідові столові прибори та прикраси.

— Щоб він дізнався, що це вчинив я, ― адже він думає, що попередниця Марґо.

— Зізнайся й попроси пробачення!

— Він позбавить мене спадщини.

— Ні, він пробачить грішникові, який покаявся.

— Ніколи! Але якщо ти так наполягаєш… Де воно?

Я підвелася й дістала зі своєї скриньки для прикрас золотий ланцюжок із модерною підвіскою, браслет із зеленою емаллю та брошку у формі змії.

Тоді принесла з кухні виделку й ніж для нарізання м’яса, набір для риби та красиві чайні ложечки. Ще кілька речей забула, усе інше поклала на стіл перед Левіном.