— Студент один. Женитися якраз збирався, з цього приводу й вечірку організували, на яку ми майже випадково потрапили. Ой, він тоді славився! От, наприклад, ви знаєте пісні Кирила Хабібова?

— Хто ж їх не знає? Знаю, звичайно.

— А з його мюзиклу «Моя чарівна пейзанка»? Хоч де там… Стільки часу зійшло.

— Це «Завбачливий та обережний…», «Село моє — обрій широкий…», «Відкрила осінь засіки…»?

— Саме ці. Знаєте?

— Атож.

— Так от їх написав ваш тато — Юрій Вспишкін.

Тетяна відкинулася на спинку крісла й закрила очі. Ось воно що! Ось від кого в неї оця дзвінка душа, оце щедре на відгук серце! Вона знала багато пісень цього композитора, ще в школі вони бентежили її, примушували пульс битися прискорено. І керівник їхньої самодіяльності розучував їх з учнями, і вони співали ці пісні на концертах. Тетяна деякий час сиділа так, поринувши в пригадування мелодій, прокручуючи в уяві їхнє звучання, ніби забула, де знаходиться і для чого сюди прийшла.

Неля Павлівна нагадала про себе.

— Мені час…

— Так-так, звичайно, я вдячна вам за розповідь, за бесіду.

— Тільки мені теж цікаво…

— Будь ласка! — відгукнулася Тетяна.

Вона вже не відчувала зневаги до цієї жінки, загалом порядної й чесної. А те, що не вельми розумна? Так з цього лиха її виручають здорові інстинкти.

— Як ви все-таки взнали, що Ліза — ваша мати?

— Випадково зустрілася з Костею, поговорили. Розпитайте у нього, він все вам з радістю розповість, — сказала Тетяна і вибачилася: — На жаль, я теж поспішаю. Ще раз дякую, — за цим вона встала й стрімко змішалась з натовпом на тротуарі.

— Може, дати вам адресу братів, бабусі? Вони всі живі, — кинула Неля Павлівна їй навздогін і побачила, що Тетяна хитнула піднятою рукою з боку в бік, мовляв, не треба.

Розкошували найдовші ночі, в московських широтах день взагалі не встигав продерти очі — тут владарював постійний сутінок.

— А попереду ще два тижні грудня… — проказала Тетяна, стоячи біля вікна й спостерігаючи за великими пластівцями снігу, що ліниво баражували в повітрі, не зважуючись падати під ноги перехожим. — Найтемніша пора. Як не пощастило, що світ знову відкриється перед Ігорем Свиридовичем у такий нецікавий час!

В кабінеті Коростеліна Михайла Світозаровича їх було двоє. Михайло Світозарович, доволі ще бадьорий геній хірургії ока, з залишками колишньої вроди, відкрито симпатизував Тетяні і намагався їй сподобатися. У них уже було все для початку справжнього роману: і довгі, докладні розмови про здоров’я Ігоря Свиридовича, й прогулянки під московськими зорями, і відвідини модного ресторану. Але капосна спокусниця вміла приймати залицяння і при цьому залишатися на відстані, ніби не помічаючи їх. От молодець! Ні, не стерва, а просто розумна й терпляча жінка, яка не бажає псувати стосунки. Як приємно, коли вона знаходиться поряд!