Дивно, — подумав Ігор Свиридович, — вона ще така молода, а вже зрозуміла сенс життя, це неймовірно.

— Ти зазнала багато труднощів, так? — він запитав те, про що вже здогадався, але йому подобалося слухати свою доньку — розумну і щиру. А ще — щедру на відвертітись.

— Довелося…

— Який же ти висновок зробила з пережитого?

— Висновок? — перепитала Тетяна здивовано. — Ніякий, треба жити.

— Зрозуміло. А як жити, доню?

Тетяна замислилася, мимоволі вертячи в руках серветку. Вихоплене з її грудей зітхання свідчило, що вона чимало могла б про те сказати, але не все варте узагальнення. Вона шукала найлаконічнішу відповідь.

— Я зненавиділа пристрасть, будь-яку, навіть найніжнішу. Це пагуба.

— Але ж без неї неможливо жити! — сплеснув руками Тетянин тато. — Як же без пристрасті кохати, займатися улюбленою справою?

— Саме без пристрасті, — вперто повторила Тетяна. — Бо я навчилася розрізняти в людях і речах душу і любити її.

— Душа… — багатозначно проказав Ігор Свиридович, похитавши головою, і нарешті вдовольнився бесідою.

До людей підступав Новий рік, і кожен, не віддаючи тому звіту, підводив підсумки пережитого і накреслював собі подальші плани. Наші герої не були винятком з цього правила, і зараз, коли в їхній бесіді запанувала мовчанка, вони обоє солодко мріяли про майбутнє.

2003–2008 рр.

Дніпропетровськ — Місхор