— Хто ви? — нарешті запитала Неля Павлівна після привітання. — Ми з вами раніше зустрічалися?

Тетяна сіла на вільне пластмасове крісло й засміялася, не приховуючи гарного настрою й задоволення від розмови.

— І так, і ні, — вона лукаво повела очима. — Ви знали мене в череві мами. Я позашлюбна донька Лізи Паперовської. Та, яку вона за вашою порадою покинула в пологовому будинку.

— Лізина донька? — ахнувши, відсунулася від Тетяни Неля Павлівна, наче була короткозорою і хотіла краще її роздивитися. — Нічого не знаю. У Лізи не було позашлюбних дітей, і взагалі в неї два сини.

— Облиште, — знову засміялася Тетяна. — У мене немає до вас претензій.

Розмова явно не клеїлася. Ця жінка дещо приховувала і цим, дурненька, свідчила, що свого часу зіграла не кращу роль в долі своєї подруги. Але Тетяні те було байдуже, вона взагалі могла не зустрічатися з нею. Для чого? Щоб взнати, від кого Ліза народила дитину?

Це нічого не змінювало і, кажучи за великим рахунком, її не обходило.

— Просто у мене є вільний час, — продовжувала Тетяна, — і я вирішила зустрітися з вами. Мами в цьому році не стало. Ви знаєте?

— Знаю, — буркнула Неля Павлівна. — Чого ви добиваєтеся?

— Нічого, просто приємно коротаю час.

— Вам нічого робити?

— Цікаво знати про мамине життя.

Після цих слів Неля Павлівна прискіпливіше обдивилася свою співрозмовницю, помітивши нарешті, що має справу з цілком благополучною людиною, навіть більше того — з розкішною жінкою, від якої точиться дух заможності й безпроблемного існування. Вона беззвітно потягла носом, вдихаючи приємні пахощі Тетяниних парфумів, після чого насупилася, аби не показати замішання, яким перейнялася.

— Значить, ви ні на кого не ображаєтеся?

— Ні. Як я можу ображатися на тих, хто подарував мені життя? Ви не хвилюйтеся, у мене все гаразд, — Тетяна стримала в собі легку відразу, яку викликала ця жінка. — Перед смертю мама розповіла Кості, своєму колишньому жениху, про моє народження і додала, що інші відомості можна взнати від вас. Бідний чоловік заклопотався: чи не натякала Ліза на його причетність до цього, на його батьківство? Але зіставивши дати подій, ми зрозуміли, що він не має до мене відношення. Ось я й хочу запитати вас про свого тата. Хто він?

Неля Павлівна, примружившись, подивилася вдалину. Їхній столик стояв на вулиці, і за легким парапетом, що огороджував володіння кафе, лежав звичайний тротуар звичайного московського пригороду, де перетирали й піднімали ногами пил мовчазні перехожі. Був будень, кінець робочого дня — люди поверталися додому втомлені, обтяжені важкими сумками з харчами. Якась непозбутність нависала над ними, тяжіла, пригинала до землі. І серед цього хаосу невизначеності Тетянин екскурс в минуле своїх батьків здавався рятівною втечею чи навіть спасінням од набридлої одноманітності.

— Щось замовлятимете? — до них нарешті підійшов офіціант.

— Так, — Тетяна проглянула типове меню й зрозуміла, що тут замість смаженої картоплі, наприклад, подають чіпси, й замовила дві натуральні кави й два тістечка з шматочками ананасу.

— Ваше народження, дівчинко, повністю лежить на моїй совісті, — сказала Неля Павлівна, коли офіціант відійшов. — Мені тоді дуже хотілося вийти заміж за одного гарного хлопця. Для цього я вирішила переспати з ним. Але самій залишатися в чоловічому гуртожитку на ніч — це вже верх непристойності. Для такої справи потрібна була подруга, і в цей час трапилася Ліза.

— Якщо ви вважаєте моє народження своїм найстрашнішим гріхом і караєтеся ним, то даремно. Вважайте, що то доля керувала Лізою, коли вона приїхала до вас. А ви тут виступили простою посередницею, — з добре прихованим глузуванням зазначила Тетяна, щоб трохи збити пиху з цієї дамочки. — До речі, ви вийшли заміж за того хлопця, чи я народилася марно?