Сидячи за своїм робочим столом, Михайло Світозарович удавав, що зайнятий вивченням якихсь паперів, — насправді ж він просто зволікав і спідтишка поглядав на молоду жінку, милуючись нею, її вишуканістю, граційністю, природною красою.

— Навпаки, це добре, — після паузи проказав він, вміло ховаючи у байдужий тон свою схвильованість її присутністю, — вашому хворому ще довго буде протипоказане різке світло.

— Он як? — Тетяна повернулася до лікаря. — А в кіно показують: раз, два і знімай пов’язку — ура, ми вже зрячі.

— Так то в кіно. Найкраще, що ви зараз можете зробити для свого родича, крім того, що вже робите, звичайно, це якомога більше гуляти з ним на свіжому повітрі. От завтра ми знімемо пов’язки і приступайте.

— Я хвилююсь.

— Чого?

— Адже він мене ніколи не бачив. Якою він мене уявляв і якою я йому здамся зараз?

— Дитино, ви не можете не сподобатись!

— Не в цьому річ, — Тетяна розгнівалася на себе, що не вміє правильно висловити думку. — Я кажу про щось глибше. Адже в нього зараз руйнуватимуться устояні стереотипи сприйняття дійсності і створюватимуться нові, і я не хочу випасти з тієї гармонії.

— Приходьте завтра, і перше, з чого він почне нове знайомство зі світом, будете ви. Ми вже постараємося, якщо для вас це так важливо. Ви залишитесь його найчудовішим враженням. — Ні, це нечесно, я прийду пізніше.

Операції по відновленню зору Ігоря Свиридовича, яких їх було декілька, пройшли успішно, в усякому разі краще, ніж розраховувала Тетяна. У подальшому він хоч і змушений буде користуватися окулярами чи лупою, але тільки для роботи, а у повсякденні міг обходитися без допоміжних пристроїв. Зір, звичайно, не як у здорового, та й те для нього явилося подарунком долі.

— Не зловживайте роботою, — попереджав на останньому огляді Михайло Світозарович.

— Та захочеться ж інколи й газету почитати, й телепередачі подивитися, — клопотався хворий. — Чи не можна? А грати на музичних інструментах можна? І писати?

— Все можна, тільки читати й писати — обмежено, не більше двох годин на день і то з перервами на відпочинок. А телевізор дивіться хоч і годинами. Але як? Наприклад, іде кіно. Ви подивіться його хвилин десять, а потім просто слухайте, поглядаючи на екран лише зрідка, коли з’являються нові голоси чи точаться якісь події. Суть фільму ви зрозумієте, акторів побачите, а більше вам і не треба.

— Та телевізором я вже звик і без очей користуватися, а от працювати… Я так скучив за своєю роботою!

— Знайдете помічників, пристосуєтеся, — проказав лікар. — Ну і до нас інколи навідуйтеся, бажано щорічно проходити оздоровче лікування. Щасти вам!

В цей же день Тетяна і Ігор Свиридович по дорозі з лікарні відвезли Олега Володимировича на його нове помешкання і розпрощалися з ним.

— Спасибі, Таню, — дякував він при розставанні. — Ти дуже допомогла мені, підтримала у вирішальний час. Я встиг і відпочити, бо один хворий — це не робота; і владнати свої проблеми, і навіть підробитися.

Звісно, Тетяна була не з тих, хто використовує інших за свою посмішку, — вона оплатила його догляд за Ігорем Свиридовичем. Хлопець знайшов роботу і залишався в Москві, щоб не мати більше клопотів в Україні з наявністю чи відсутністю громадянства і не підставляти під ризик тих, хто допомагав йому долати ці труднощі.

— Передавай вітання Синельниковому і його мешканцям. Там живуть чудові люди!