— Не затримуйся!

Потім відпочили в підліску, ще підкріпилися їжею, щоб легше було рухатися, і пішли розгонистим кроком. По дорозі їм трапився струмок з чистою водою, який хутко збігав далі вниз.

— Давай вимиємося, — запропонувала Любов Петрівна, — бо нас за один вигляд затримають.

В машині вони знайшли брезентовий заплічний мішок і деяку одіж. Видно, хтось тут роздягся перед купанням. До речі, в кишені чоловічої куртки виявився гаманець з грошима, яких їм вистачило б на квитки додому. Довелося запозичити ті речі, щоб не кидатися в очі перехожим і полегшити собі втечу з полону. Тепер вони скидалися на двох притомлених туристів, що подорожують автостопом.

Все вказувало на те, що їм удасться здійснити задумане. Та не такими були начерки долі. На третій день їхньої подорожі, коли вони відчули себе у відносній безпеці — справді, не можуть же якісь бандити розповсюджувати свою владу на всю республіку? — біля них зупинився старенький «москвич». З вікна висунулася фізіономія сивого дідуся.

— Може підвезти? — запитав він. — Сонце палить, а ви без капелюхів.

— Ні, дякуємо, нам недалеко, — відповів Ігор Свиридович.

— Ну, як знаєте.

Дідусь поїхав. А хвилин через десять їх наздогнали чоловіки на мотоциклах, щоправда без зброї, зате з міцними мотузками, і все почалося спочатку. Милий дідусь виявився лісником і головою численної родини, яка мала свій підпільний бізнес — цех по виготовленню чоловічого одягу. Трудилося там загалом чоловік сто, і всі знаходилися в одному місці — у великому погребі, де стояло швейне устаткування і були організовані робочі місця. Тут же знаходилися примітивні побутові зручності загального користування, а до них примикало два великих приміщення — жіноча й чоловіча опочивальні.

— Ось ми й приїхали на кінцеву зупинку, — сказав Ігор Свиридович, коли після тряської їзди їх розв’язали й зняли мішки з голів. — Звідси не втечеш, ми в підземеллі, — і він поглянув угору на облицьовану цеглою стелю, по якій ішла зовнішня електропроводка.

— Зате нас не вб’ють, — підбадьорливо промовила Любов Петрівна. — Берегтимуть як робочу силу.

Їхнє перебування в рабстві затяглося на багато років. Щоправда, сталися зміни, які зрештою привели до визволення.

Незважаючи на тепло, яке сюди подавали, й на примітивну вентиляцію, люди часто хворіли, заражаючи інших, а часом і повально вмирали. Тоді їхній наглядач хвилювався, наказував берегтися, тепло одягатися, більше рухатися. Він навіть впровадив щось на зразок виробничої гімнастики, але це були півзаходи.

— Це півзаходи, — сказала якось Любов Петрівна, звертаючись до нього. — Просто смішно розраховувати, що це допоможе.

— Ти маєш щось краще запропонувати? — підскочив до неї злий чеченець з нагайкою.

Милий доброзичливиць інколи шмагав тим знаряддям своїх робітників — це коли виконував функції відділу технічного контролю, тобто, коли боровся за якість продукції.

— Так, — спокійно відповіла Любов Петрівна. — Дуже простий і ефективний метод профілактики.

— Ходи сюди! — коротко скомандував на те наглядач.

Любов Петрівна покинула свою швейну машину і відійшла в закуток начальника. Там вона виклала свої думки.

— Треба збирати трави, адже їх тут багато, робити оздоровчі й вітамінні чаї і напувати робочих. Крім того, засушене цілюще зело можна використовуватися як ліки.