Місяць лютий був ясний і холодний, та, коли приходить березень, погода змінюється, а з нею змінюється й тато. У міру того як підіймається температура, у небі збираються хмари й починають випадати дощі зі снігом, він стає похмурим і мовчазним. Він перестає голитися, потім — приймати душ, потім — готувати нам їжу. Потім настає день, здається, то був третій день того місяця, коли до мене доходить, що три дні, протягом яких він іноді не ходив на роботу, бо до цього працював по три зміни підряд, розтяглися на чотири… потім на п"ять… і на шість. Нарешті я наважуюся запитати його, коли він піде на роботу. Мені страшно його про це запитувати, бо тепер він відбуває більшість своїх днів або нагорі у своїй спальні, або внизу, лежачи на канапі й слухаючи музику кантрі, яку передають із Вілінґа, Західна Вірджинія. Він майже не озивається до мене, незалежно від того, де перебуває, і я бачу, як бігають його очі щоразу, коли він ними дивиться, ніби видивляється, чи немає десь поблизу людей-психодіотів, людей кривавого була. Тож мені зовсім не хочеться про щось запитувати його, проте я мушу, бо якщо він не повернеться на роботу, то що з нами буде? У десять років людина вже розуміє, що, коли гроші перестають надходити, світ стає іншим.

— Ти хочеш знати, коли я повернуся на роботу, — каже він замисленим голосом.

Він лежить на канапі, все його обличчя заросло густою щетиною. Він лежить там у старому рибальському светрі, штанях від робочої спецівки, з яких стримлять босі ноги. Він лежить там, а тим часом Ред Совін співає по радіо «їдьмо!».

— Так, тату. — Він підіймається на лікті й дивиться на мене, і я бачу, що він відійшов. Але найгірше — щось ховається в ньому, зростає, стає дедалі сильнішим, чатує на свій час. — Ти хочеш знати. Коли. Я. Повернуся. На роботу.

— Я думаю, це твоя справа, тату, — кажу я. — Я, власне, прийшов запитати, чи ти хочеш, щоб я зготував каву.

Він хапає мене за руку, й увечері я побачу темні синці на тому місці, де його пальці вгородилися в моє тіло. Чотири синці у формі його пальців.

— Хочеш знати. Коли. Я. Повернуся. Туди. — Він пускає мою руку, підводиться й сідає. Очі в нього більші, ніж будь-коли, і вони не хочуть бути спокійними. Вони стрибають у своїх очницях. — Я більше не піду туди ніколи, Скоте. Те місце тепер закрите. Те місце полетіло до дідька. А ти хіба нічого не знаєш, ти, тупий малий паскуднику? — Він дивиться на брудний килим вітальні. На радіо Ред Совін поступається місцем Ферлінові Гаскі. Потім тато знову підводить погляд, і тепер він справді тато, і його слова мало не розривають мені серце. — Може, ти й тупий, Скутере, але ти славний хлопець. Ти мій славний хлопець. Я нікому не дозволю тебе скривдити.

Потім він знову лягає на канапу, відвертає обличчя й каже мені, щоб я більше не турбував його, він хоче подрімати.

Уночі я прокидаюся на звук мокрого снігу, який стукає в шибки вікон, і бачу, що він сидить на моєму ліжку й усміхається до мене. Але це не він усміхається. У його очах немає майже нічого, крім психодіотизму.

— Тату? — кажу я, а він мені нічого не каже.

Я думаю: «Він мене вб"є. Схопить руками мене за шию й задушить, і все, що ми з ним пережили, усі наші випробування з Полом були марними».

Але натомість він каже досить здушеним голосом: «Спи далі» і підводиться з ліжка, і виходить, смикаючись, як це для нього властиво, виставивши вперед підборіддя й виляючи задом, ніби вдає з себе сержанта, який готує своїх підлеглих до параду абощо. Через кілька хвилин я чую жахливий гуркіт, гупання важкого тіла, і знаю, що він упав на сходах, а може, стрибнув униз, і я лежу, не спроможний підвестися з ліжка, сподіваючись, що він мертвий, сподіваючись, що він живий, запитуючи себе, що я робитиму, якщо він і справді мертвий, хто потурбується про мене, і я думаю про все це якось байдуже, не знаючи, чого мені хотілося б дужче. Якась моя частина навіть сподівається на те, що він закінчить роботу, повернеться і вб"є мене й у такий спосіб припинить жах життя в цьому домі. Нарешті я вигукую:

— Тату! З тобою все гаразд?

Протягом тривалого часу немає ніякої відповіді. Я лежу там, слухаючи, як торохтить мокрий сніг по шибках вікон, і думаючи, Він мертвий, мій тато мертвий і я тут сам-один, а потім раптом він горлає з темряви, горлає знизу:

— Так, зі мною все гаразд! Заткнися ти, малий виродку! Заткнися, якщо не хочеш, щоб потвора, яка ховається у стіні, почула тебе, вийшла звідти й проковтнула нас обох живцем! А може, ти хочеш, щоб вона проникла в тебе, як проникла в Пола?

Я нічого на це не відповідаю, лише лежу й тремчу.

— Відповідай мені! — реве він. — Відповідай, сучий сину, а то я прийду і ти пожалкуєш!

Але я не можу розтулити рота, я надто наляканий, щоб відповісти, мій язик тепер схожий на тонкий шматок в"яленої яловичини, який лежить на дні мого рота. Я також не плачу. Бо я такий наляканий, що навіть плакати неспроможний. Я тільки лежу й чекаю, коли він підійметься нагору й почне мене бити. Або одразу вб"є мене.

Потім, через тривалий час — мені здалося, що минула щонайменше година, проте більш ніж хвилина або дві не могло минути, — я чую, як він бурмоче щось приблизно «З моєї довбаної голови тече кров» або «Сніг торохтить по шибках знов». Та хоч би що він там бурмотів, його голос долинає до мене вже не від сходів, а десь майже від вітальні, і я знаю, він зараз упаде на канапу й засне. Вранці він або прокинеться, або не прокинеться, але в будь-якому випадку на сьогоднішню ніч я його позбувся. Але я досі наляканий. Я наляканий тому, що десь поблизу чатує потвора. Я не думаю, що вона ховається у стіні, але потвора десь тут. Вона проникла в Пола, мабуть, вона проникне і в тата, а потім — і в мене. Я дуже багато думав про це, Лізі.