— А якщо я його так назву, він мене не вдарить?
Ден Бекман весело засміявся. Він був у захваті.
— Ні! Він буде дуже втішений!
— Тоді о’кей. Я Лізі, ви Ден, а він — Жуй.
— Я гадаю, так воно і є.
— І дякую вам за дзвінок. Це була чудова поліційна робота.
— Дякую за високу оцінку, мем, Лізі. — Вона відчула радість у його голосі, й це було їй приємно. — Телефонуйте нам, якщо ми зможемо зробити для вас щось іще. Або якщо цей покидьок з’явиться знову.
— Неодмінно зателефоную.
Лізі повернулася до свого сандвіча з усмішкою на обличчі й протягом усієї решти дня не думала ні про Аменду, ні про омріяний корабель «Рожеві троянди», ні про Місячне Коло. Але вночі вона прокинулася від звуку далекого грому та з відчуттям, що щось велике не те щоб гналося за нею або полювало на неї (воно начебто не хотіло завдавати собі зайвого клопоту), а подумало про неї. Думка про те, що вона присутня в розумі цієї потвори, наповнила її бажанням заплакати або заверещати від жаху. Або водночас і плакати, й верещати. Або дивитися кіно по телевізору, курити сигарети й пити міцну каву. Або пиво. Пиво, можливо, й краще. Пиво поверне їй бажання заснути. Але замість підвестися з ліжка вона вимкнула лампу на своєму нічному столику й лежала дуже тихо. «Я більше не зможу заснути, — подумала вона. — Я просто лежатиму тут тихо, поки на сході не почне розвиднятися. Тоді я зможу встати і зготувати собі каву, якої мені хочеться тепер».
Але за три хвилини після цих думок вона вже задрімала. А через десять спала глибоким сном. Трохи згодом, коли зійшов місяць, їй приснилося, що вона летить над якимось екзотичним пляжем із дрібного білого піску на чарівному килимі-самольоті БОРОШНО ПІЛСБЕРІ, її ліжко протягом кількох хвилин було порожнє, а кімната наповнилася пахощами франжипанів, жасмину та цереуса, який розквітає вночі, пахощами, за якими тужила її душа і які водночас жахали її. Але потім вона повернулася, і вранці Лізі майже не пам’ятала свого сну, сну, в якому вона летіла над білим пляжем озера, що в Місячному Колі.
8
У реальній дійсності робота з винесення книжкової змії відрізнялася лише в двох аспектах від тієї, яку вона вже бачила у своїй уяві, й та різниця була дуже малозначущою. По-перше, половина команди містера Партриджа, яка складалася з двох осіб, виявилася не хлопцем, а дівчиною — міцною дівулею років двадцяти із гаком, із кінським хвостиком кольору карамелі, який вибивався з-під фірмового кашкета бейсбольної команди «Ред Сокс». По-друге, Лізі не могла собі уявити, як швидко буде зроблено всю роботу. Попри нестерпну спеку в кабінеті (не допомагали навіть три вентилятори, які оберталися на максимальній швидкості), усі книжки були спаковані і складені в темно-синю вантажівку УМО менш як за годину. Коли Лізі запропонувала двом бібліотекарям зі Спеціальних Колекцій (які назвали себе — певно, напівжартома, подумала Лізі — улюбленцями Партриджа) випити чаю з льодом, вони з ентузіазмом погодилися й обоє випили по дві склянки. Дівчину звали Корі. Саме вона сказала Лізі, що дуже любить романи Скота, надто «Мощі», які вона нібито прочитала тричі. Хлопець був Майком, і він сказав їй, що вони дуже співчувають їй у її втраті. Лізі подякувала обом за їхню добрість і подякувала цілком щиро.
— Вам, певно, сумно буде бачити, що тут стало так порожньо, — сказала Корі й показала своєю склянкою на сарай. Кубики льоду дзенькнули в ній. Лізі намагалася обминати поглядом склянку, але помітила, що, крім льоду, в ній було щось іще.
— Трохи сумно, але й відчуття якоїсь свободи також, — сказала вона. — Я надто довго відкладала роботу з розчищення кабінету свого чоловіка. Мої сестри допомогли мені. Я рада, що ми це зробили. Ще чаю, Корі?
— Ні, дякую, але можна скористатися вашим туалетом, перш ніж ми поїдемо?
— Звичайно. Через вітальню, перші двері праворуч.
Корі попросила пробачення й пішла. Неуважно —
— Ще склянку, Майку?
— Ні, дякую, — сказав він. — Ви, мабуть, захочете забрати звідси й килим, я думаю?
Вона збентежено засміялася.