Через два дні по тому, як книжкова змія від’їхала, в день, який Портлендське відділення Національної Служби Погоди відзначить як найспекотніший день року у штатах Мен та Нью-Гемпшир, Лізі піднялася до порожнього кабінету з переносною стереосистемою в руках і компакт-диском, який мав заголовок «Найвизначніші хіти Генка Вільямса». Програти диск у кабінеті Скота тепер не становило проблеми, як не становило проблеми увімкнути вентилятори того дня, коли тут працювали улюбленці Партриджа; усе, що зробив Дулей, як з’ясувалося, це відкрив унизу розподільчу коробку електричного струму й вимкнув три рубильники, які контролювали подачу електрики в кабінет Скота.

Лізі не дуже добре уявляла собі, як насправді жарко було в кабінеті, але знала, що йдеться про тризначну цифру.[85] Вона відчула, що блузка в неї прилипла до тіла, а обличчя змокріло, як тільки піднялася сходами. Їй довелося десь прочитати, що жінки не пітніють, а палають, і яка ж то була нісенітниця! Якби вона залишилася тут надовго, вона, безперечно, померла б від серцевого нападу, але вона не збиралася залишатися тут надовго. Вона іноді чула по радіо пісню кантрі, яка називалася «Я не проживу так довго». Вона не знала, ані хто написав цю пісню, ані хто її співав (не друзяка Генк), але вона була їй у чомусь дуже близька. Вона не могла прожити всю решту свого життя, страхаючись власних спогадів — або того, що визирає з-поза них, — і не могла жити під вічним страхом, що будь-якої миті може втратити зв’язок із реальністю й опинитися в Місячному Колі.

З цим треба було кінчати.

Вона увімкнула в мережу стереосистему, а потім сіла, схрестивши ноги, на підлогу перед нею й поставила диск. Піт затікав їй в очі, вони щеміли, й вона витерла його суглобами пальців. Скот програв тут багато музики, вмикаючи її на неймовірну гучність. Уперше, коли він заграв для неї «Пляж, далекий від скель», вона думала, що стеля над їхніми головами буде зірвана і злетить угору. Звук, який вона збиралася увімкнути зараз, буде зовсім слабеньким супроти того, але вона вважала, що цього для неї вистачить.

Великий розгардіяш, слово із трьох літер, починається на Б, закінчується на М.

Аменда сидить на одній із тих кам’яних лав, дивлячись на Гавань Південного Вітру, на дві лави вище від жінки у східному халаті, яка вбила свою дитину. Аменда каже: «Він тоді казав мені щось про історію. Твою історію, Лізі. І про афганку. Але він чомусь називав її африканкою. Він ще тоді сказав якесь чудне слово. Бук? Бур? Чи бум?»

Ні, Мендо, то був не бум, хоч це слово і справді складається з трьох літер і починається на Б, але закінчується воно не на М, а на Л.

Словом, яке застосував Скот, було, звичайно ж, бул. Піт збігав по обличчю Лізі, як сльози. Вона не втирала його. «Це як бул, кінець. А в кінці одержуєш приз. Іноді цукерку. Іноді пляшку кока-коли з крамниці Мюлі. Іноді поцілунок. А іноді… іноді історію. Так, любий?»

Вона розмовляла з ним і мала таке відчуття, що це добре. Бо він досі був тут: хоч тут уже не було ані його комп’ютерів, ані меблів, ані фантастичної шведської стереосистеми, ані шухляд із рукописами, ані складених у стосики гранок (його власних і тих, які надсилали йому друзі та шанувальники), ані книжкової змії… вона все одно досі відчувала тут присутність Скота. Звичайно ж, відчувала. Бо він ще не сказав усе, що мав сказати. Він мав розповісти ще одну історію.

Історію для Лізі.

Їй здавалося, вона знає, про яку історію йдеться, бо була лише одна історія, якої він так і не закінчив.

Вона доторкнулася до засохлих плям крові на килимі й подумала про аргументи проти божевілля, про ті, які падають із тихим шарудінням. Вона подумала про те, як вони почували себе під деревом ням-ням: наче в якомусь іншому світі, в їхньому власному світі. Вона подумала про людей-психодіотів, про людей кривавого була. Вона запитала себе, чому Джим Дулей, коли він побачив Довгого хлопця, перестав верещати, а руки йому впали по боках. Тому що сила покинула його руки. Таке відбувалося з кожним, хто дивився на психодіота, коли психодіот у відповідь дивився на тебе.

— Скоте, — сказала вона. — Мій любий, я слухаю.

Відповіді не було… проте Лізі відповіла сама собі. Місто називалося Анарена. Сем зе Лаєн володів залою, в якій був басейн. Він володів також кінотеатром. І рестораном, на музичному автоматі якого кожна мелодія була, мабуть, мелодією Генка Вільямса.

Десь щось у порожньому кабінеті, здавалося, схвально зітхнуло. А може, то була тільки гра її уяви. У всякому разі, настав її час. Лізі досі не знала точно, що вона шукає, але вона подумала, що знатиме, коли це побачить, безперечно, вона все зрозуміє, коли це побачить, якщо Скот для неї це залишив, — і час було розпочинати пошуки. Бо вона не зможе довго так жити. Вона не зможе.

Вона натисла на кнопку play, і стомлений, веселий голос Генка Вільямса заспівав:

ПеЗКаПеТе, люба моя дитино, — подумала вона й заплющила очі. Якусь мить музика ще звучала, але якось глухо й дуже, дуже далеко, як музика, що долинає з кінця довгого коридору або з глибокої печери. Потім червоне світло сонця розквітло під її повіками, а температура одразу впала на двадцять чи навіть двадцять п"ять градусів. Прохолодний вітрець, просякнутий ніжними пахощами квітів, лагідно пестив її спітнілу шкіру й відривав від скронь пасма прилиплого до них волосся.

Лізі розплющила очі в Місячному Колі.