Але він мене не ріже.

Одного дня я повертаюся в дім із сараю, де я трохи посидів, щоб подумати про Пола — подумати про всі ті добрі часи, які ми пережили на цій старій садибі, — і тато хапає мене і трясе.

— Ти ходив туди! — кричить він мені в обличчя, і я бачу, що він іще набагато тяжче хворий, аніж я думав, хоч я й знав, що з ним негаразд. Він ще ніколи не був таким хворим, як тепер. — Чого ти туди ходиш? Що ти там робиш? З ким ти розмовляєш? Що ти собі намислив?

У той час, як він мене трясе, світ переді мною стрибає то вгору, то вниз. Потім моя голова б"ється об край дверей, і в очах у мене спалахують зірки, і я падаю на поріг, відчуваючи перед собою жарке повітря кухні, а позад себе холод, який панує на нашому подвір"ї.

— Ні, тату, — кажу я. — Я не ходив нікуди, я тільки був…

Він нахиляється наді мною, упершись руками в коліна, наблизивши своє обличчя до мого обличчя, шкіра в нього бліда, крім двох червоних плям високо на його щоках, і я бачу, як шастають його очі, туди-сюди і сюди-туди, і я бачу, що він і гаразд тепер навіть не пишуть листи одне одному. І я пригадую, як Пол мені сказав: «Скоте, ніколи не переч татові, коли з ним не гаразд».

— Не бреши мені, що ти нікуди не ходив, малий паскуднику, я обійшов увесь цей довбаний дім!

Я думаю, чи не сказати йому, що я був у сараї, але знаю, що цим я не поліпшу своє становище, а тільки погіршу. Я пригадую, як Пол казав мені, ніколи не переч татові, коли з ним не гаразд, коли він стає поганим, а що я знаю його думку про те, де я був, то кажу йому так, тату, так, я ходив у Місячне Коло, але тільки для того, щоб покласти квіти на могилу Пола. І це спрацьовує. Бо, нарешті, він принаймні розслаблюється. Він навіть хапає мене за руку, підводить на ноги, а потім обтрушує, ніби побачив на мені сніг або якийсь бруд. На мені нічого такого немає, але, може, він щось і бачить. Хто знає.

Він каже:

— Там усе гаразд, Скуте? З його могилою все гаразд? Ніхто її не пошкодив?

— Усе гаразд, тату, — кажу я.

Він каже:

— Я казав тобі, Скутере, що нацисти вже тут? Певно, казав. Вони поклоняються Гітлерові в підвалі. Там стоїть керамічна статуя цього мерзотника. Вони думають, я не знаю.

Мені лише десять років, але я знаю, що Гітлер помер ще в кінці Другої світової війни. Я також знаю, що ніхто з фірми ЮС-Ґіпум не поклоняється в підвалі навіть його статуї. Я знаю також і третю річ, яка ніколи не спадає на думку татові, коли він у стані психодіотизму, й тому запитую:

— Що ти маєш намір робити?

Він нахиляється до мене, і я думаю, тепер він точно мене вдарить або, принаймні, знову мене трястиме. Але натомість він дивиться мені у вічі (я ніколи не бачив їх такими великими й такими чорними) і хапає себе за вухо.

— Що це, Скутере? Чим це тобі здається, друзяко Скут?

— Це твоє вухо, тату, — кажу я.

Він киває головою, все ще тримаючи себе за вухо і не відриваючи своїх очей від моїх очей. Скільки років відтоді минуло, а я досі іноді бачу ці очі у своїх снах.

— Я маю намір із цим покінчити, — каже він. — і коли час надійде… — Він наставляє палець і зображує постріли. — Я пристрелю кожного покидька, Скутере. Кожного смердючого нациста.