У Інгрід була невеличка двокімнатна квартира. Із маленької кухні все було чути у вітальні, де в кріслі сидів Фак і гортав якийсь журнал.

— Знаєш, Йоганн попросив мене проінтерв"ювати кілька осіб в Австрії.

— Це пов"язано з його репортажами? — поцікавилась Інгрід, ставлячи піднос із кавою.

— Так. Мені не хочеться братися за цю справу, але я не міг йому відмовити.

— Пий, а то прохолоне. — Інгрід опустилася в крісло, що стояло навпроти. Легким звичним рухом вона трохи підняла спідничку, щоб не зім"яти її. І стільки природної грації було в цьому русі. Фак любив спостерігати, як вона пробуджується, як одягається, плавно розчісує волосся, підфарбовує губи, вії…

— Хочеш, я підвезу тебе? — запропонував він.

— Дякую, Мак. Але я на хвильку мушу забігти до кравчихи.

— Добре, — сказав він. — У мене є час. Поїдемо.

— Ти зайдеш по мене? — запитала Інгрід, цмокнувши Максиміліана в щічку, коли він зупинив машину біля «Парамона».

— Так, напевне.

— До вечора, любчику.

Інгрід випурхнула з машини, і її спідниця розтанула за масивними різьбленими дверима.

Фак вирішив поїхати додому трохи поспати, а потім уже переглянути матеріали, які йому залишив Йоганн. Але коли він приїхав додому, то зрозумів, що заснути не зможе, поки не загляне в рукопис Мірбаха. Він відчинив бар, налив трохи вина, випив, пройшовся по кімнаті.

Крізь розчинену кватирку сочився п"янкий запах меду — це аромат квітів, що росли на клумбі. Фак розчинив навстіж вікно. Район, де він жив, знаходився на підвищенні, недалеко від Віденського лісу. Звідси добре було видно все місто.

Легкий серпанок уже нависнув над містом, огортаючи шпилі соборів та кірх. Найвищий шпиль собору святого Стефана виднівся лише наполовину, його тонке, мов голка, вістря наче розтануло в високості. Зате зелений сферичний купол собору святого Петра, розташований набагато нижче і лівіше, був виразно окреслений. Ще лівіше та ближче стирчали два шпилі Фотифкірхе. Добре було видно і важкі ратуші. Наскільки сягало око, до самого горизонту, тяглися покрівлі найрізноманітнішої конфігурації — плоскі, гостроверхі, з вежами.

Максиміліан розстебнув комір сорочки і приліг на тахту. За звичкою він узяв свіжі газети, пробіг очима заголовки. «Багатообіцяючий старт у Пекіні…» Торгове представництво федеральної палати в Пекіні функціонує вже офіційно. До столиці Китайської Народної Республіки вилетіла делегація на чолі з референтом палати, директором Емілем Райких…

Переглянувши «Ді прессе», Фак узяв «Вінер цайтунг». Його кореспонденти повідомляли, що вчора закінчились спектаклі «Комеді франсез». Новий відчутний напад вчинили партизани Південного В"єтнаму на аеродром Б"єн Хоа… Все було звичайним у цьому світі, нічого особливого не сталося: торгували, грали, воювали… Фак дотягнувся до пляшки, налив ще вина. Вино було приємним на смак і трішечки гірчило в роті. Максиміліан вицідив чверть склянки і взявся за рукопис Мірбаха. Перший розділ називався: «Чи маємо ми право забути?»

«Процес над убивцями із Освенціма тривав так довго, — писав Мірбах, — що він утратив свою політичну гостроту. До нього звикли, більше того, про нього забули. Половина жителів Франкфурта, яких мені довелось опитати, не знала імен головних підсудних. Поліцейський, якого я запитав про Клера, Мулку і Богера, порадив мені звернутися в довідкове бюро. Одна продавщиця висловила припущення, що Мулка і Клер — політичні діячі, молодий робітник відповів, що Богер — спортсмен-лижник, елегантно одягнута дама сказала, що Богер — письменник… Хто ж такий Богер насправді?

«Моя сердечно люба Маріанночко! Дорогі мої дівчатка! Цими рядками я хочу закінчити сьогоднішній чудовий день бабиного літа. Хочеться, щоб і для вас цей день минув так спокійно і гармонійно, як і для мене, — в тихій самоті, з милими думками про моїх дорогих жінок».

Це рядки, написані Вільгельмом Богером до своїх близьких, — «сатаною», «тигром», «освенцімським дияволом», як називали його ув"язнені.