Клінген натиснув на кнопку дзвінка і сказав Еллінг:
— Я йду, Маргарет. Зачиніть видавництво.
«Мерседес» стояв біля під"їзду. Клінген забрався в кабіну і рвучко рушив з місця. Двісті кінських сил несамовито помчали його вузькою, схожою на тунель, вулицею.
— Незабаром усе це закінчиться, — сказав він голосно, але далі продовжував подумки: «Місяців через два я буду далеко звідси… Сидітиму де-небудь на березі річки з вудочкою, просто сидітиму і дивитимуся на поплавок…»
Коли води Рейну ще не були отруєні, Клінген щонеділі просиджував на березі. Але зараз він уявляв собі зовсім іншу річку — широку і тиху, з зеленастою водою, пологими берегами, порослими чагарником.
Поганий настрій не залишав його. Клаус розвернув машину і наддав швидкості. Цей спосіб спекатися невідступних думок мав би нарешті подіяти — гнати, гнати якомога швидше, і тоді твої руки, мозок, серце будуть захоплені одним — дорогою.
Цей столик у кам"яній ніші «Монастирської корчми» був призначений хіба що для закоханих. Тут було тихо і затишно, не заважали навіть голоси інших відвідувачів, тільки музика невеличкого національного оркестру ледь долинала сюди.
— А таки непоганий куточок, — зауважив Клаус.
— І господар своя людина. Що ти будеш пити?
— Рислінг.
— Незмінний рислінг…
— З віком смаки усталюються.
— Отже, після Лондона — Париж, Рим, Відень? — поцікавився Зейдліц.
— Так, мої плани не змінилися.
— У тебе сьогодні був Мірбах? — несподівано запитав Зейдліц.
— Звідки ти знаєш? Я втратив довіру, за мною стежать?
— Та, — невдоволено скривився Зейдліц і зняв пенсне. — Стежать не за тобою. Мене, як ти сам розумієш, цікавить Мірбах… Про що ви розмовляли? — Зейдліц протер пенсне і знову посадив його на місце.
— Він запропонував мені свою книжку про Грюнзее.
— Ти читав її?
— Так.