— Пане директор, до вас журналіст із Гамбурга — Мірбах.

— Хіба ви не сказали йому, що я зайнятий?

— Звичайно, сказала, але він дізнався, що завтра ви від"їжджаєте, і просить прийняти його.

Клаус ввімкнув телевізор. На екрані з"явилось зображення: в приймальні в кріслі біля низенького газетного столика сидів літній чоловік в гарно пошитому костюмі (шиє, напевне, в Штірера). Клінген вимкнув телевізор.

— Ну, що ж, запрошуйте його, Маргарет.

Була спека, і Клаус потягся до сифона.

Саме в цю хвилину Мірбах увійшов до кабінету. Він тримався статечно і невимушено, і, хоча трохи і накульгував, його хода виказувала в ньому людину, яка багато років крокувала в строю.

— Радий познайомитись із вами, пане Мірбах! — Клаус запропонував гостю місце навпроти і запитав: — Чим можу прислужитися?

— Я прийшов дізнатися про долю свого рукопису.

— Ви не отримали мого листа?

— Ні.

— Я дуже шкодую. Лист вам надіслано ще десятого. До Гамбурга…

— Але раз я вже тут, сподіваюсь, ви не відмовите сказати мені своє рішення.

— Я не можу видати вашої книги.

— Вона вам не сподобалась? — поцікавився Мірбах.

— Це не те, що мені зараз треба…

— Свого часу я читав ваші нариси в «Шпігелі»[4] і був про вас кращої думки, пане Клінген…

— Гадаю, що продовжувати цю розмову немає потреби, — стримано відповів Клаус.

Коли Мірбах вийшов, Клінген переглянув денну пошту, рахунки, надіслані друкарнею, але думки його весь час верталися до розмови з Мірбахом. Настрій був зіпсований…

Нарешті найневідкладніші справи зроблено… Клаус глянув на годинник. До зустрічі з Зейдліцом лишалося ще чимало часу. Можна встигнути промчатися вздовж Рейну — це завжди було чудовою розрядкою.