Як тільки буксири відчепились і поспішили в порт, була дана по радіо команда, і вся флотилія, набираючи швидкість, попрямувала до місця випробування.
Близько тринадцятої години «Джордж Вашінгтон» у супроводі кораблів прибув у призначений район.
Океан заспокоївся, і його блискучу під променями сонця срібну поверхню розрізало лише гостре вістря тоненької телеметричної антени підводного човна.
Чекали запуску. Динаміки, встановлені на командному містку і на верхній палубі, розносили по всьому кораблю чіткі команди: «Т — мінус 80, Т — мінус 79».
За хвилину до запуску з підводного човна був даний яскраво-зелений димовий сигнал, а невидимий диктор продовжував: «Т — мінус 40, Т — мінус 39, Т — мінус 38…» При відліку «Т — мінус 10» динаміки чомусь замовкли. Через кілька секунд вони знову ожили:
— Стояти всім на місцях, стояти всім на місцях! — Знову коротка пауза і повідомлення: — Запуск відкладено!
Систему управління ракетною стрільбою переключили на другу ракету, і знову почався відлік оперативного часу. Але і цього разу запуск довелося відкласти: в район приводнення ракети ввійшов якийсь корабель, як повідомили станції спостереження. Запуск було відкладено на другий день.
Наступний день був щасливіший. Коли закінчили відлік оперативного часу, рівно о 12 годині 29 хвилин поблизу того місця в океані, де стирчала телеметрична антена підводного човна, піднявся водяний султан — тонконоса ракета вислизнула на поверхню і ніби застигла в повітрі, звільняючись від водяного шлейфа. Із її сопел з величезною силою і страшенним виттям вирвалось полум"я — це включився ракетний двигун. В перші секунди плавно, ледь помітно вібруючи, але блискавично набираючи швидкість, «Поларіс» прямував у блакитну вись, тягнучи за собою вже в розріджених шарах атмосфери кучеряву смугу білих відпрацьованих газів. Через 55 секунд відокремилась перша ступінь ракети, а ще через 89 секунд — друга, але цього вже ніхто не бачив, про це повідомили станції спостереження.
Пролетівши 1780 кілометрів, головна частина ракети впала в океан. Того ж дня Ейзенхауеру було надіслано телеграму: «Поларіс» —із глибини до цілі. Успішно».
Так, саме таку телеграму було тоді надіслано Айку, але якщо її копія одночасно пішла в Москву, то… І скільки подібних повідомлень за всі ці роки міг відправити цей «ангел», якщо він радянський розвідник?.. І що буде, коли «консерви», якими так цікавляться американці і яких вони ніяк не можуть вибити в «Спілці колишніх офіцерів», потраплять до росіян? Гарвей збирався в дорогу. Він хотів потрапити в Лондон трохи раніше від Клінгена і там домовитись про спільні дії з Інтеллідженс Сервіс.
Розділ четвертий
До Цель-ам-Зее Фак прибув у другій половині дня. В цьому маленькому затишному містечку він колись провів кілька днів. Тоді в озері добре ловилась риба, а у фрау Герди, власниці невеличкого готелю, були чудові шніцелі та гострі салати, що наганяли апетит. Ось, мабуть, і все, що залишилось у пам"яті Фака від короткого перебування в цих місцях.
Брауерштрассе, на якій жив Розенкранц, привела Максиміліана до самого озера. Невеликий особняк у сучасному стилі з номером «14» стояв неподалік від дороги. Дві вузенькі асфальтові доріжки вели: одна — до невеликого гаража, друга — до під"їзду будинку. У розчинених воротах гаража стояв «мерседес» моделі минулого року. Біля нього порядкував уже не молодий, худорлявий чоловік у комбінезоні і береті. Фак під"їхав до нього.
— Добрий день, — сказав він, вибираючись із кабіни.
— День добрий.
— Чи не скажете, бува, вдома пан Розенкранц?
На це запитання він не одержав ніякої відповіді і вже подумав, чи не глухий цей шофер Розенкранца. Але чоловік у комбінезоні випростався, витер ганчіркою руки і з гідністю відрекомендувався:
— Еріх Розенкранц.
— Пробачте, — сказав Фак, трохи зніяковівши, — я — журналіст Максиміліан Фак.
Розенкранц уважно подивився на нього і запросив: