— Ну, от і все, — сказав Йоганн, виставляючи за двері валізу. — Ти підвезеш мене до аеропорту?

— Звичайно. ІЦо там у тебе скоїлось?

— Шеф відкликає мене, а мої репортажі більше не друкуються.

— Але ж вони мали колосальний успіх.

— У тому-то й річ…

— То що ж трапилось?

— Саме це я й хотів би знати. Правда, у мене є деякі міркування щодо цього. Ти читав мої останні матеріали?

— Взагалі… так, але що ти маєш на увазі конкретно?

— Отже, не читав. Не буду тобі переказувати всього, скажу лише, що я декого зачепив і, видно, за живе. Справа не тільки в фальшивих грошах. Грюнзее зберігає таємниці ще й не такі. Ти знаєш історію концерну «Дегусса»?

— Чув дещо. Я тільки не розумію, що ти від мене хочеш?

— Щоб ти допоміг. В Австрії живе багато потрібних людей, з якими треба зустрітися, поговорити…

— Слухай, Йоганне, — це авантюра. У тебе є якісь матеріали? Наскільки я зрозумів — ніяких. Окремі факти, сумнівні документи, домисли, здогадки… Якщо «Дегусса» подасть до суду, то ця справа, в кращому випадку, закінчиться для тебе великим штрафом.

— Звичайно, у мене ще замало пороху, щоб дати добрячий постріл. Але ми це зробимо, якщо ти допоможеш мені.

— Це все не під силу для мене.

— Я знаю. Але знаю й те, що ти не хочеш, щоб усе повторилося знову.

— Що все?

— І війна, і полон…

— Що я маю зробити, Йоганне?

— В Цель-ам-Зее живе такий собі Розенкранц, колишній гауляйтер Верхньої Австрії. У мене є відомості, що в сорок п"ятому році ящики в Грюнзее були затоплені за його наказом. Звичайно, я не сподіваюсь, що він тобі признається в цьому, але мені важливо знати, що він буде говорити про Грюнзее. Розмову, певна річ, починай не з цього. Постарайся ввійти до нього в довіру, наскільки це можливо, а потім запитай… Було б вельми добре, якби вашу розмову вдалося записати на плівку… Дуже прошу тебе, зроби це. На жаль, сам я не можу до нього поїхати. Після матеріалів, опублікованих у «Штерні», він і говорити зі мною не схоче.

Фак зітхнув: