Факова машина була заправлена, а в багажнику лежало ще кілька каністр з бензином. Він приготував усі необхідні документи, що давали право вільно проїхати кордон. Щоб вистежити людей Розенкранца, ладен був їхати хоч на край світу.
У дворі Розенкранца підготовка до від"їзду, судячи з усього, закінчувалась. Сам колишній гауляйтер теж вийшов на подвір"я, але машина його стояла, як і раніше, в гаражі, і, можливо, він нікуди не збирався їхати.
«Цікаво, яку роль у всій цій історії відіграє приїжджий?» — Максиміліан для себе вже вирішив, що повинен вистежити цього прибульця. Судячи з номерів його машини, вона була із ФРН. Що ж, Фак ладен поїхати і в ФРН — ця ниточка обов"язково кудись та приведе, дасть нові адреси, нові імена, ще одна сторінка рукопису про Грюнзее буде заповнена. Виявляється, його збираються супроводжувати… цей пан в «опелі». З ними ще була молода жінка. Вчора вдень він бачив її в ресторані. Вона була одна. До її столика незабаром підсів якийсь чоловік, але ненадовго. Фак раніше не бачив його в Цель-ам-Зее.
Він не помітив, щоб вони про щось розмовляли. Мужчина випив кухоль пива і пішов. У Фака ще тоді майнула думка: «Чи не познайомитись мені з нею?» Потім він відмовився від свого наміру. Треба бути обережним, не привертати до себе уваги.
Так, вони від"їжджають. Дуже добре, що ще темно. Темно настільки, що машину вони навряд чи помітять і вже досить світло, щоб з"їхати вниз, не вмикаючи фар.
Фак відпустив ручне гальмо, і «фольксваген» покотився дорогою вздовж вузького, але стрімкого гірського потоку.
Першим рушив «мерседес», за ним — «опель». Вони відразу набрали швидкості.
«Дарма — до роздоріжжя добрих сорок кілометрів, і я зумію їх наздогнати, — вирішив Максиміліан. — Так навіть краще, нехай трохи одірвуться, я наздожену їх у дорозі». Максиміліан злегка загальмував, а коли його машина під"їжджала до перехрестя, він побачив «кадилак» з американським номером. «Кадилак» пішов слідом за тими двома машинами. Максиміліан завів мотор і прилаштувався в хвості. В такому порядку вони виїхали за місто.
Незабаром «кадилак» почав збавляти швидкість, і Фак змушений був обігнати його. Коли машини порівнялись, він кинув погляд на людину, що сиділа за кермом. Його обличчя здалося йому знайомим. Так… Він бачив цього чоловіка в ресторані за одним столиком з молодою супутницею прибульця. Можливо, він із поліції? Але навряд. Після зустрічі та розмови з Клуте Фак не дуже сподівався, що поліція зараз буде займатися «справою Грюнзее». А якщо цей чоловік не з поліції, тоді хто він? Що ж, можливо, Фак встановить і це.
Гарвей відчув за своєю спиною двоє очей. В подібних ситуаціях його чутливість була особливо загостреною. Цей божий дар відчувати спиною, як він казав, розвинувся ще більше від досвіду роботи в розвідці. За звичкою Пітер навіть удома сідав у куток, щоб захистити свою спину бодай стіною. Коли він їхав у машині, він не любив, щоб йому наступали на п"яти. Гарвей у таких випадках або ж пропускав іншу машину вперед, або ж відривався від неї.
Фак, який їхав позаду Гарвея, лише на кілька секунд ввімкнув світло, коли проїжджав тунель, але Пітер і потім відчував ці фари, хоча вони були вже давно вимкнуті.
«Фольксваген» для американського контррозвідника з"явився несподівано. Він не бачив його раніше, не знайомим для нього було і обличчя того, хто вів «фольксваген». Він міг бути його колегою із австрійської контррозвідки, міг бути супровідником Клінгена, міг бути й із розвідки якоїсь іншої країни. Але чим довше Гарвей спостерігав за машиною, що їхала позаду, тим більше не сумнівався в тому, що це — розвідник.
Незнайомець поводився як людина, що вперше вийшла на футбольне поле. Він зовсім не знав правил гри. Коли Гарвей збавив швидкість, щоб наблизитись до нього, той ледве не налетів на нього. Потім досить довго їхав слідом, тримаючись на такій відстані, що Гарвей зміг добре його роздивитися в бокове дзеркало.
Варто було машині Келлера відірватися, як незнайомець обігнав Гарвея і помчав стрімголов навздогін за капітаном. Більше всього, це була приватна особа, приватний детектив, що тільки починає кар"єру. Відпустивши його, Гарвей натиснув на акселератор, і, коли «фольксваген» зник за поворотом, «кадилак» рвонув уперед. Почувся свист — це повітря струмувало по задніх крилах «кадилака».
Приймач, ввімкнений у машині Гарвея, був настроєний на одну хвилю. Пітер почув, що радіосигнали почали слабшати і віддалятися вправо. Отже, машини звернули в бік перевалу Гроссглокнер. Це був не зовсім прямий шлях до кордону, але він теж вів туди. Мініатюрний радіопередавач у валізі Еллінг, мов павутинкою, зв"язував машину Клінгена з ним. Гарвей ніяк не міг зрозуміти, чому Клінген узяв з собою Маргарет. Він повинен був, за його передбаченнями, залишити її, відіслати знову в Париж або у Відень, куди завгодно. Це було так легко зробити, адже вона його підлегла. Але він цього не зробив. Виходить, він не збирається тікати із Австрії? Але коли він радянський розвідник, то повернення до ФРН для нього — безумство. Звичайно, Гарвей наслухався про те, як росіяни воювали. Але то була війна. Та й люди, які кидались із гранатами під гусениці німецьких танків, були людьми іншого складу. А Клінген же — інтелектуал…
Усе це було незрозумілим для Гарвея, а він не любив незрозумілих речей. Вони завжди приховували в собі небезпеку. Зіставляючи відомі йому факти, Пітер усе-таки вважав, що Клінген намагатиметься покинути Австрію, і тому про всяк випадок на дорозі, що вела до Чехословаччини, за його наказом стояли дві машини з номерами американського посольства.
«Або ти — його?! Або він — тебе?! Все, як у Африці!» — Келлер давно помітив зеленого «фольксвагена», який не відставав од нього. Він намагався відірватись, але попереду йшов «мерседес» Клінгена, а він не мав права обганяти його. Тоді капітан вирішив пропустити «фольксвагена» вперед і різко збавив швидкість. Віддаль між машинами зменшилась, і він зміг у бокове дзеркальце побачити того, хто сидів за кермом «фольксвагена».
Попереду показався шлагбаум. Тут починалась приватна дорога, що вела до перевалу Гроссглокнер. Біля шлагбаума Келлер зупинився і заплатив за проїзд. Він не поспішав від"їжджати: виліз із машини, обійшов її, зазирнув під мотор — тягнув час, поки до шлагбаума не під"їхав Фак.
Максиміліан теж не поспішав їхати далі. Він повністю повторив Келлера. Тепер у капітана не було сумніву: ця людина переслідує його шефа. Капітан сів у машину і рушив з місця — Фак зробив те ж саме. Машини Клінгена не було видно — вона пішла далеко вперед, поки вони возилися біля шлагбаума. Що ж, це було тільки на користь, Келлер уже прийняв рішення.
Дорога пішла вгору. Кінчався сосновий ліс, що обступав шосе з обох боків. Починалися альпійські луки. Рослинність ставала дедалі біднішою. Мотор уже хрипів, як загнаний кінь. На цій висоті йому не вистачало кисню, і він мовби всіма своїми порами всмоктував повітря. Чим вище вони підіймались, тим ставало холодніше. Спочатку забіліли острівки снігу. А вже біля перевалу він лежав товстим килимом. Дорога, звичайно, була розчищена, і лише по її узбіччю тяглися снігові вали. Місцями вони виростали в високі снігові стіни, і здавалося, що їдеш тунелем.