— Атмосфера, що панувала на з"їзді, — це атмосфера боротьби, — заявив колишній гауляйтер.
— Яке на вас враження справили керівники НДП? — запитав Клінген.
— Це справжні бойові офіцери, ватажки мас. Звичайно, вони поки ще не про все можуть говорити відверто. Але нам зрозуміло, що мається на увазі, коли говориться про динамічні сили, що заповнять вакуум Європи.
— Я чув, що в Швабаху були великі демонстрації протесту, — перебив його Клінген.
— На жаль, це так. Вони йшли вулицями і кричали: «Нам досить було одного Адольфа! Геть НДП!» Ідіоти! Звідки тільки береться така мерзота? А може, фюрер мав рацію, коли перед смертю сказав, що німецький народ не достойний його?..
— Не треба узагальнювати. Адже є й такі, як Келлер.
— Так, Келлер — молодець. Справжній офіцер. Він прекрасно розуміє, що не воюють у білих рукавичках.
— Але зараз не війна…
— Війна продовжується і сьогодні, дорогий Клінгене. І сьогодні стріляють і в Африці, і в Азії, і в Європі, і навіть в Америці. Поки ще стріляють не так часто, як хотілося б, але треба сподіватись, що незабаром усе зміниться. До речі, ось ви — книговидавець. Від таких людей, як ви, від ваших книжок багато залежить. Якщо це будуть бонові книги, що закликають вперед, — ми будемо мати гарну молодь.
— Останнім часом вийшло немало книжок про війну.
— Ох, що це за книжки?.. Де справжні бої, героїзм, солдатська дружба? Нема… Буває, правда, інколи натрапиш на варту уваги книжку. Ось я недавно читав, забув прізвище автора… Він описує Східний фронт. Уся розповідь ведеться від першої особи. Він з партизаном зустрівся у лісі. У того і в іншого закінчились патрони, і вони зчепились… -. Потім наш добрався до горлянки монгола й почав душити, ось так! — Розенкранц стиснув шию руками. — Душив, поки у того піна з рота не пішла.
— Але чому монгола? — запитав Клінген.
— Може, не монгола, може, росіянина, азіата, одне слово. І він його задушив, потім обтер руки, закурив і пішов собі своєю дорогою. А цю ж саму сцену можна було описати й інакше: задавив азіата, більшовика, а потім страждає, згадує все життя, йому навіть стає млосно при одній згадці про це, він ледь не втрачає глузду — ось це і є літературна квашня…
— Би пам"ятаєте Двінгера[16]? — запитав Клаус.
— Ще б пак! «З Двінгером легше стріляти!» — так казали мої хлопці. До речі, знаєте, хто допоміг Келлеру? — І, не чекаючи відповіді, Розенкранц, уже наперед знаючи, яке враження справлять його слова, сказав: — Фріц Штібер.
— Фріц Штібер? Поет? Той самий?
— Той самий.
— Де ж він тепер, чим займається?
— У сорок п"ятому році йому довелось зникнути. Я влаштував його в лісництві, роздобув документи на ім"я Еберхарда Шрота. Всі ці роки він був охоронцем Грюнзее.
— Дивна метаморфоза. Та він хоча б пише?