— Гаразд, Максиміліане. Я все зроблю. Але ви не думайте про це. Зараз вони не такі сильні, як тоді… Повертайтесь швидше.
— Я повернусь, Бет.
— До побачення.
Максиміліан поселився в Цель-ам-Зее, в маленькому пансіонаті фрау Герди.
Дерев"яний будинок з великою верандою, який вона здавала заїжджим, височів на пригорку. Звідси добре було видно озеро і будинок Розенкранца. Не боячись бути поміченим, Максиміліан міг годинами сидіти тут і спостерігати за цим будинком.
Колишній гауляйтер вів відлюдькувате життя: ніхто до нього не приїжджав, і сам він рідко виходив із дому.
Якось Фак зіткнувся з Розенкранцом віч-на-віч у ресторанчику на березі озера. Гауляйтер, звичайно, помітив Максиміліана, але вдав, ніби не впізнав його. Він побалакав про щось із барменом і пішов.
Фак любив посидіти там увечері. Звичка бувати в «Парамоні», звичка не лишатися вечорами наодинці гнала його на люди.
Ресторанчик був зовсім не схожий на розкішний «Парамон»: півтора десятка столиків на відкритому майданчику, який ввечері освітлювався старовинними ліхтарями на тоненьких стовпцях. Декілька таких ліхтарів із кольоровими скельцями були закріплені прямо на парапеті.
Фак обрав собі столик біля самої води.
Він мав задоволення з того, що спостерігав за відвідувачами і вгадував: що це за пара? А куди поспішає ця молода особа, що приїхала на новенькому «опелі»? І що сталося в того чоловіка, який п"є чарку за чаркою, п"є невміло, видно, старається заглушити якесь горе…
Так минуло декілька днів. Час тягнувся поволі, і Максиміліан почав нудьгувати. Він дав телеграму Інгрід: «Приїжджай хоча б на неділю». І вона негайно примчалась. Зустрічаючи її, він зрозумів, що дуже скучив, і подумав: «Одружуйся, Інгрід буде прекрасною дружиною».
Розділ чотирнадцятий
Востаннє Клінген бачив Розенкранца в липні 1945 року в Швейцарії. Тоді це був ще моложавий елегантний чоловік у модному костюмі. Нині перед ним був дід: підпухлі очі, глибокі зморшки біля вуст, сиве рідке волосся…
Вони сиділи в просторій вітальні біля штучного каміна, червонуваті відблиски якого вигравали на їхніх обличчях.
Бесіда трохи затяглася. Поїздка Клінгена по європейських країнах і його зустрічі дуже цікавили Розенкранца.
— Ви принесли мені добрі вісті, — сказав він. — Звичайно, між нами і людьми Кремона та Кане є різниця. Але ми не маємо наміру зараз вдаватися до політичних дискусій. До чого ми прагнемо? До єдності. Тільки в єдності наша сила, наше відродження, наше майбутнє. Тільки об"єднані сили Європи можуть захистити цей спосіб життя, який ми всмоктали з молоком матері. Згадайте, як казав ваш батько: «В системі онімечених держав «нової Європи» такі країни, як Франція, повинні зайняти гідне місце…»
— Онімечених?..
— Це питання так зараз не стоїть. На жаль, свого часу у нас було мало справжніх політиків, які б могли націонал-соціалістські ідеї подати в такій формі, щоб вони були… прийнятні. Даруйте за таке порівняння: головне в біфштексі — це шмат м"яса. Без нього це не страва. Але щоб було смачно, треба його приготувати, зробити гарнір, посолити, поперчити… Ще раз даруйте, будь-яке порівняння трохи кульгаве… Так от, цей гарнір повинні готувати розумні політики, але, на жаль, у нас їх не було, тому все виглядало грубим, сирим, прямо з кров"ю. Ідея «нової Європи», не Німеччини, а Європи, почала набувати своїх справжніх форм надто пізно. Багато було зроблено такого, чого не можна було викреслити з пам"яті інших народів.
Потім Розенкранц розповів про з"їзд НДП в Швабаху, де він недавно був.