Чоловік же один, на ім"я Андрій, який не вельми далеко від тої пустелі мешкання своє мав, почав ненавидіти преподобного Кирила і його ченців, що оселилися там. Дияволом навчений, прийшов уночі, хотівши підпалити келію святого. Коли ж до келії наблизився, зразу напав на нього жах великий — і зі страху втік. Наступної ночі знову прийшов. І, вогонь до стіни приклавши, утік, щоб не бути впізнаним. Віддалік стояв, дивлячись, коли займеться келія з отцем, що в ній жив. Але вогонь, до стіни дерев"яної прикладений, наче до каменя чи до льоду, — зразу погас. Це ж Андрій той робив багато разів, у різний час глибокої ночі приходив, але нічого не досягнув: то страх і жах нападали на нього, то ж вогонь, до стіни прикладений, погасав. Пречиста Мати Божа не лише раба свого Кирила блаженного, але і труди рук його берегла від вогню неушкодженими. Тоді чоловік той опам"ятався і, пізнавши гріх свій, злякався, щоб не найшла на нього раптом якась помста Божа, — прийшов з покаянням до преподобного, і визнав гріх свій в деталях, і сльозами змочував лице своє. Святий же, словами корисними його настановивши і більше не слухати ворожої лукавої ради переконавши, дав йому прощення і відпустив з миром. Сам же почав співати вдячний канон покровительниці своїй Пречистій Діві Богородиці. Через короткий час Андрій той знову прийшов до святого і просив його, щоб прийняв його у співжиття собі і постриг у ченці. І зробив те преподобний. Той же, сподобившись чернечого чину, далі перебував у послусі, завжди каявся у попередніх гріхах своїх і всім братам розповідав, як хотів підпалити обитель. Примножувалося братів день за днем. Багато-бо звідусіль до преподобного приходило: одні задля користи, инші — задля житла. Преподобний же, наслідуючи Господа, що мовив: "Тих, що приходять до Мене, не проганятиму", — приймав усіх, хто хотів трудитися і нужду пустелі терпіти Бога ради.

Будувалися тому келії, і поставали монастирі, і влаштовувалося спільне життя всім, хто разом трудився і з трудів своїх здобував потрібне до прогодування. Коли ж хотіли брати збудувати церкву, не знайшлося серед них умілих майстрів до дерева, а місце від мешкань людських віддалене було, і журилися вони через майстрів. Преподобний же Кирило, який від початку звичай мав у всіх своїх потребах і скрутах покладатися на волю і промисел Пречистої Діви Богородиці і ніколи не лишався без прошеного, але все потрібне отримував, — так і тоді, поклавши надію на Богоматір, помолився до неї з упованням. І скоро прийшли майстри, хоч ніхто їх не кликав, і збудували церкву прекрасну в ім"я Пречистої Діви Богородиці, чесного її Успення.

Почули ж люди, які навколо жили в краї тому, що в білоозерській пустелі ченці збираються, і монастир будується, і вже церква зведена, — і дивувалися. Думали, що Кирило багато грошей приніс із собою, особливо ж коли довідалися, що архимандритом був у Симоновій обителі. Думали, що там, при владі, багато маєтків здобув. Один боярин, на ім"я Теодор, навчений дияволом, послав розбійників, щоб, напавши на обитель уночі, пакості й кривду чинили Кирилові й забрали маєтки його. Розбійники ж пішли і під вечір були вже біля монастиря недалеко — чекали ночі, щоб на сплячих напасти несподівано. Раптом побачили навколо монастиря багато людей, які одні з луків стріляли, инші инше діяли. Стояли тому розбійники серед лісової гущавини, дивлячись здалеку на людей тих, і чекали, коли від монастиря відійдуть. Чекали ж розбійники до півночі і більше, проте люди, яких вони бачили, ані не відходили, ані не спали, лише наче стерегли монастир. Тому пішли розбійники без нічого. Наступної ночі знову прийшли і бачили людей тих більше, ніж раніше, наче воїни якісь були озброєні і стріляли, — і налякалися розбійники, пішли геть. Сповістили те боярину своєму — той же подумав, що хтось із вельмож з багатьма слугами прийшов до преподобного по благословення і молитву й затримався, заночував у нього тої ночі. І послав Теодор незнайомого чоловіка в монастир точно довідатися, хто був у монастирі вчора й позавчора. І довідався посланець, що нікого не було в монастирі і вже більше тижня, як ніхто не приходить, і сповістив те бояринові, що його послав. Почувши те, боярин здивувався, разом і злякався — пізнав, що Бог покриває раба свого. Боявся ж Теодор, аби не найшов на нього суд Божий за те, що хотів скривдити угодиника Божого. Пішов швидко до святого і каявся зі сльозами, розповів йому про гріх свій і про те, що бачили розбійники, яких він посилав. Преподобний же Кирило словами з Божественного Письма настановив його, пробачив йому і сказав: "Повір мені, дитино Теодоре, що нічого иншого не маю в житті цьому, лише латану одежу, яку бачиш, і трохи книжок". Теодор же здивувався убогості мужа і його добрим звичаям і пішов додому, дякуючи Богові, що не допустив йому скривдити угодника Його і впасти в такий гріх та в руки ворога-згубника.

З того часу Теодор той здобув велику любов і віру до святого і мав його не за людину, а за ангела Божого. І приходив до нього по благословення, приносив потрібне і ніколи з порожніми руками перед ним не з"являвся. Розходилася про преподобного Кирила слава всюди, і багато людей до нього йшло. Прийшов в обитель його один чернець, Ігнатій на ім"я, великий у доброчинствах, і суворіше від усіх мав життя, і був при блаженному Кирилові другим прикладом для всіх братів. Казали про того Ігнатія, що за тридцять років чернецтва свого не спочивав на ребрах своїх, але або просто стоячи, або трохи присівши коротким дріманням сон стрясав. Такий муж й инші йому подібні подвижники хотіли мешкати разом із преподобним Кирилом через досконале в богоугодженні життя його.

Устав же і чин життя чернечого в обителі преподобного Кирила був такий. У церкві нікому не дозволялося розмовляти ані виходити швидше, ніж закінчиться правило. Кожному наказано було на його встановленому місці і чині стояти зі страхом й уважно слухати співане. Також благочинне поклоніння Євангелію і святим іконам за старшинством пильновано було — аби штовхання не зробилося серед братів. Сам же блаженний настоятель, у церкві стоячи, ніколи до стіни не притулявся і вдосталь не сидів, хоч ноги його від стояння наче стовпи були. Подібно і при трапезі належний чин ретельно берегли: кожен на своєму місці сидів з покорою і мовчанням, і нікого не було чути, окрім читця одного. Братам же завжди три страви були, окрім пісних днів і тих, коли співається "Алилуя". У ті-бо дні стримувалися добровільно і в міру сили: одні сухий хліб їли, инші цілий день без їжі перебували. Настоятелеві ту ж, що й братам, на трапезі ставили їжу і рівний з иншими уділ, але преподобний нічого до ситости не приймав. Вставши з трапези, після подяки кожен мовчки виходив до своєї келії, не затримуючись на будь-яку бесіду ані не заходячи до иншого брата в келію, хіба була на те велика потреба.

Якось трапилося одному братові, на ім"я Мартиніян, коли з трапези йшов, зайти до иншого брата через якусь потребу. Те побачив преподобний, прикликав його до себе і спитав: "Куди ти ходив?" Той же мовив: "Мав до брата справу і через те хотів до нього зайти". Святий же присоромив його, кажучи: "Чи так бережеш чин монастирський? Чи не міг ти спершу піти в келію свою і належно помолитися, а тоді, якщо треба було тобі, піти до брата?" Мартиніян же наче усміхнувся й мовив: "Отче, коли прийду в келію мою, то більше не можу вийти". Святий же сказав: "Так чини завжди: спершу в келію іди, і келія всього доброго навчить тебе". Дотримувалися в обителі тій і такого чину: якщо хтось до якогось брата принесе від кого грамоту чи якесь приношення, той брат, грамоти не розкривши, приносив до настоятеля, також і що приносили йому, те до отця ніс. Подібно, якщо хтось хотів від себе до когось поза монастир листа послати, то без отчого веління не смів. У келії нічого ж нікому не дозволено було мати, окрім найпотрібніших речей, ані щось своїм не можна було називати, але, за апостолом, все спільне мали. Срібла ж не мали брати, окрім спільної монастирської скарбниці, — з неї ж всі все необхідне мали. Ані навіть окрайця хліба не можна було в келії нікому зберігати, ані пиття якогось. Якщо ж спрагу хто відчував, ішов до трапезної і там з благословенням втамовував свою спрагу. Якщо комусь траплялося зайти до келії до будь-якого брата, то нічого иншого не бачив там, окрім ікон, і книг, і посудини з водою, щоб руки вмити. Так ченці від будь-якої пристасті були вільні, єдину турботу мали — щоб Богові догодити, любов один до одного і смирення мати і задля спільної потреби трудитися. А на церковний спів і на монастирське діло кожен з ревністю спішив, один одного випереджуючи, щоб опинитися першим. І кожен, не лінуючись, у міру сили своєї працював, бо служили не як людям, а як Богові. У кожній спільній справі пильнували, аби не було в них якогось нарікання ані марного слова, але кожен мовчки працював, зберігаючи духовну свою любомудрість, і здавалося, що стоять і працюють перед очима всевидячого Бога. Якщо ж хто і хотів говорити, то нічого иншого, окрім того, що з книг на користь иншим братам, а найбільше тим, які не знали Писання. Й иншого багато корисного було братам у богоугодному укладі життя. Кожному приклад і міру правила давав преподобний отець, і не було серед них видно нікого, хто б мав свою волю і своє мудрування, але всі волю настоятеля, наче Боже веління, виконували без перечення і нарікання. Ті, що вміли працювати руками, все зроблене у спільне хранилище відносили, нічого собі без благословення не затримували. Але й не було спокуси нічого затримувати, бо все для тілесної потреби в спільноті мали. Сам же преподобний зовсім не любив бачити на собі якусь гарну одежу, але латаний багатошовний носив одяг. Мав же блаженний Кирило і такий звичай: після утрені і звичного свого в келії правила приходив на кухню подивитися, яка страва буде для братів. Просив і велів тим, що служили на кухні, аби намагалися відповідно братам готувати їжу, часом же і сам допомагав їм, працюючи. Що могло в пустельному місці з їхніх трудів бути, які були засоби до існування в тих, що перебували в добровільній убогості? Пиття, що ним упиваються, ніколи вони не мали, бо й устав такий міцно законоутвердив був преподобний Кирило, щоб не лише за його життя, а й більше після його переставлення ніхто не посмів п"янкого пиття внести в обитель його. Старання велике мав преподобний про монастирський устав — щоб не зруйнувався, а найбільше щоб давніх святих передань і постницьких законоположень не переступали ченці. Якось у святу велику Чотиридесятницю прийшла до обителі княгиня Агрипіна, благочестивого князя Андрія дружина, заради молитви, бо те місце, на якому обитель стояла, було того князя вотчиною і власністю. Була ж та княгиня вельми благочестива і христолюбна, чернечий чин вельми шанувала і до преподобного отця Кирила мала прихильність. Захотіла ж у день недільний почастувати братів рибними стравами, але святий не допустив цього. Довго ж вона просила преподобного отця, аби дозволив братам скуштувати риби. Відповів святий: "Якщо це зроблю, то сам уставу монастирського руйнівником буду, і будуть після кончини моєї говорити, що Кирило звелів у Великий піст рибу їсти". Княгиня ж почастувала братів пісними стравами і пішла додому, хвалячи святого за твердість у дотриманні передання святих отців. Доти про устав і чин монастирський, далі ж повертаємося до розповіді про инші доброчинства преподобного отця.

Хай буде згадано знову про дарований йому від Бога із самого початку дар розчулення і сліз. Коли служив Божественну літургію, чи читання читав, чи читане слухав, чи стояв на правилі, чи братів поучав, — ніколи ж не міг стримати сліз — і з цього видно було в ньому гаряч божественної любови. Мав же і віру до Бога велику з упованням: коли в обителі траплялися нестатки і брак потрібного і казали брати йому, щоб послав до когось із христолюбців просити в них, він ніяк же на те не погоджувався. Казав же, що коли Бог і Пречиста Богоматір забудуть нас на цьому місці, то марно перебуваємо в житті цьому. Утішав братів, навчаючи мати надію на Бога, у світських же не просити милостині — щоб ніколи не виходили брати з монастиря у світ задля милости, бо заплямує їх ворог якимись спокусами. Бог же, бачачи раба свого, що так на Нього покладався, схиляв серця багатьох вельмож, які самі присилали досить милостині з маєтків своїх в обитель до преподобного. Він же з братами, наче від Бога прислане, приймав і, дякуючи Владиці Христові і Пречистій Його Матері, утішав малодушність братів.

Хай не замовчимо і ясновидства преподобного, яке мав від дару Духа Святого за чистоту душі своєї. Брат один, на ім"я Теодот, який у тому ж краю в пустелі колись жив, чув про святого, прийшов в обитель його і, полюбивши отця й обитель, просив, щоб зарахував його братам у співжиття. І прийнятий був, там мешкав. Через якийсь час диявол вклав йому ненависть до святого отця. І як спочатку мав до нього любов і віру, так після того ненавидіти його почав: ані бачити не міг преподобного, ані голосу його чути. І спонукав його лукавий помисел вийти з обителі, і боровся з помислом, і прийшов до раніше згаданого старця Ігнатія, богонатхненного мужа, і розповів йому про думку свою. Старець же втішав його, кажучи: "Терпи, брате, Бога ради, обітниці ти склав перед Христом, Владикою нашим, все задля Його любови терпіти. Знай же точно, що від ворога тобі помисел цей. Що бачиш в отцеві, достойне ненависти, коли він наче ангел Божий? Кажу-бо тобі: якщо помислу свого лукавого послухаєш і підеш звідси, позбутися маєш спасення свого і будеш на користь ворогові". Теодот же трохи утішився і сказав: "Почекаю ще цей рік, чи не зміниться до мене отець". І через годину знову тим-таки помислом збентежився — не переставав ворог розпалювати в ньому ненависть до святого. Цілий рік боровся брат з помислом. І, не маючи спокою, вирішив прийти до самого отця і визнати перед ним збентеження думок своїх. Увійшовши до отця в келію і поглянувши на преподобне його лице, засоромився святоліпної сивини його і через сором не міг сказати нічого. Коли ж уже хотів вийти, затримав його старець і сказав йому: "Брате Теодоте, тому що сам не хочеш переді мною визнати помислів своїх, я скажу тобі". І почав святий розповідати все, що мав брат у таємниці серця свого. Те почувши, брат вжахнувся вельми і дивувався ясновидству святого — впавши перед ногами його, прощення просив. Святий же, утішаючи його, сказав: "Не сумуй, брате Теодоте, всі-бо спокусилися, прогрішивши через мене — вважаючи мене добрим, ти ж один був правдивий, пізнавши мене поганим і грішним, — хто-бо я, грішний і нікчемний?" Брат же, бачачи, що отець так смиряється, більше розкаювався в собі, і плакав, і визнавав, що даремно ненавистю грішною ненавидів праведного. Преподобний же, бачивши покаяння Теодота, простив йому і, відпустивши, сказав: "Іди, брате, з миром у келію свою, більше не находитиме на тебе така боротьба". Відтоді Теодот знайшов спокій серцю своєму, почав більшу любов і віру мати до отця святого, ніж раніше. Не одного Теодота помисли ясним оком бачив преподобний, але й багатьох, які приходили в монастир його, пізнавав здалеку — хто з яким наміром приходить. І братам про прибулого казав: "Той брат хоче з нами жити, той же геть піти думає" . Й инші таємниці сердець людських відкривалися йому від Бога.

Не годиться ж і чуд преподобного мовчанням оминати, але на прославу Бога, у святому дивного, хоч би почасти розповісти. Привели до преподобного Кирила чоловіка біснуватого, на ім"я Теодор, який погано страждав від нечистого духа, — лютий бо біс у ньому жив. Святий же, помолившись, вигнав біса — і зцілився Теодор, і не хотів більше йти з обителі, але просив отця, щоб зарахував його до лику інокуючих. Постриг тому отець Теодора в чернецтво і дав йому ім"я Теофан.

Через якийсь час не стало вина на церковну службу, і сповіщено було преподобному, що не буде святої Літургії у день суботній і недільний. Преподобний же, прикликавши пономаря Нифонта, спитав його про вино, чи є хоч трошки. Нифонт же сказав, що і посудина та, в якій тримають вино, суха. І звелів святий принести до себе посудину ту. Пішов же пономар принести посудину і побачив, що вона повна, вино аж виливається, — і здивувався вельми, знав-бо добре, що ані краплини вина не було в посудині і суха була — молитвами ж святого за одну годину вином наповнилася. Довідалися ж про те всі брати, і дивувалися чудові, і славили Бога. Вино ж те довгий час не закінчувалося, допоки иншого одні христолюбці не принесли.

Одного року голод великий був серед людей, і почали голодні люди приходити до обителі преподобного. Він же велів давати їм хліб, хоч і убогою була обитель. Не було-бо тоді ані полів, ні угідь, але самі брати трудилися, і якщо хтось із христолюбців милостиню приносив, тим годувалися. І в той час не мали більше в обителі їжі, окрім того, щоб прогодуватися братам. Розійшовся поголос по навколишніх селах, наче в монастирі Кириловому годують тих, що приходять голодні. Почало тому більше жебраків та убогих сходитися до монастиря. Преподобний же ігумен велів всіх годувати. І скільки подавали їжі тим, що приходили, стільки примножувалося в обителі, молитвами преподобного. І прогодували в той голодний час багато людей з монастиря святого Кирила.

Одного разу зайнялися монастирські келії, і не могли брати загасити полум"я, що перескакувало, все охоплювало — ледь цілий монастир не згорів. Святий же взяв хрест і поспішив до вогню. Був же там один мирянин, що з міста прийшов. Він, бачивши отця, що швидко з хрестом прямував, посміявся собі зі святого — бачив, що незгасимий той вогонь все охоплює. Став же преподобний з хрестом проти полум"я і молився до Бога і Пречистої Богоматері — зразу вогонь, наче засоромившись святого, почав гаснути і скоро зовсім загас. Обпалив, але не спалив монастир. Чоловіка ж, що насміхався, Божа кара зразу знайшла — напала на нього несподівана хворість, і всі частини тіла його розслабилися. Пізнавши ж своє прогрішення, мирянин почав сповідатися перед святим із покаянням. Святий же простив йому, і помолився над ним, і хрестом святим знаменував — зробив його здоровим. Той же пішов, проповідуючи всім чудесні ті діла.

Про чуда преподобного отця нашого Кирила чули не лише в цілому тому краю, але й в инших краях. Князь Михаїл, прозваний Білевським, жив з княгинею своєю Марією вісім літ, не маючи дітей. Журився бездітністю, почув, що Кирило преподобний що попросить в Бога, те отримує. Послав двох бояр своїх до святого з проханням, аби помолився до Бога за нього і за княгиню його, щоб розв"язалася неплідність її. Коли дійшли посланці до преподобного і ще послання від князя не віддали, сказав до них блаженний: "Тому що великий шлях, о діти, з трудом ви пройшли, вірю Богові моєму і Пречистій Його Богоматері, що труд ваш марним не буде: дасть Бог князеві вашому плід дітородства". Вони ж здивувалися, що старець довідався про те, задля чого прийшли, і пізнали, що він великий угодник Божий. І віддали йому від князя послання. Святий же звелів дати їм спочинок. Тої ж ночі було видіння князеві Михаїлу у сні таке. Бачив старця чесного, світлоносного, сивиною прикрашеного, що тримав у руці своїй три посудини і казав до нього: "Прийми те, що просив у мене". Таке саме видіння і в ту ж годину було і в княгині його Марії. Пробудився ж князь зі сну, почав розповідати княгині про те видіння своє, вона ж, з уст його перехопивши слово, мовила: "І мені також старець явився, і три посудини якісь подав, і мовив: "Прийми, що просила в мене". Побачили, що однакове обом було видіння, дивувалися і позначили число дня того. Преподобний же Кирило три дні гостив посланих до нього бояр зі слугами їхніми, потім відпустив їх із благословенням до того, хто послав їх. Відпускаючи, звелів келарові дати їм один і пів хліба на дорогу і трохи риби. Сказали ж ті: "Отче, звели більше дати нам хліба і риби, бо далека дорога, місця ж пустельні, не буде де купити хліба і риби". Святий же сказав: "Ідіть з миром, досить вам буде цього аж до дому вашого". Вони ж, не сміючи більше старцеві надокучати, пішли і думали, де б купити хліба на дорогу, бо двадцять днів чи більше треба було їм йти, даного ж від святого на один лише день вистачить, думали, їм і їхнім слугам. Коли ж стали на перший в дорозі перепочинок, почали варити щось з риби, якої мало мали з обителі. Коли ж варилася риба, багато її було видно. Сівши їсти, поклали пів хліба того — і їли, і наситилися, пів хліба, однак, залишилося, наче ніхто його не їв. Також і риби, яку їли, більшало і було вдосталь. Тоді пізнали, що правду казав їм отець преподобний, мовивши: "Досить вам буде цього аж до дому вашого". І далі не журилися їжею, цілу-бо дорогу, допоки не дійшли до князя, досить їм було пів хліба того. Цілий же хліб принесений князеві з благословенням передали і все детально розповіли. Князь же з радістю прийняв благословення і хліб, дивувався чудам, про які розповідали. І поділили хліб на частки, і всім у домі княжому вистачило, окрайцями роздали. І з"їли як велику святиню, і хто недугу яку мав — зразу одужував після куштування хліба того. Спитав же князь бояр, яких посилав, котрого дня до преподобного прийшли, і побачили, що в той самий день, коли вони прийшли до святого, того числа вночі князь і княгиня однакове видіння бачили. З того часу народилося в князя два сини і донька одна, і розуміли, що то були три посудини від преподобного, у видінні їм дані І мали велику любов до преподобного, і милостині великі посилали в обитель його.

Історія життя і чуд преподобного отця нашого Кирила просторо описана в обителі його, розміщена і у Великій Мінеї Четьї блаженного Макарія, митрополита Московського, яка є в соборній Богородичній церкві в Москві. Ми ж тут, щоб не продовжувати слово, коротко инше згадаймо. Атанасієві одному, що далеко від обителі жив, був хворий і при смерті, послав преподобний свячену воду і здоровим його зробив. Біле озеро, що було велике, коли сильно збурилося, вгамував і рибалок від утоплення врятував. Княгині, дружині князя Йоана Карголомського, яка сліпувала довгий час, прозріння молитвою і кропленням святої води дарував. Брата одного, на ім"я Далмат, який хворів і без Причастя Святих Таїнств (священик служив Літургію і затримався) помер, воскресив із мертвих, щоб причастився Святих Таїнств. Той, причастившись, знову заснув у Господі. Боярин один, на ім"я Роман Олександрович, далеко від обителі преподобного жив, святого Кирила ніколи ж не бачив, лише чув про нього. У хворобі своїй, що лютою смертю загрожувала, коли молився до Пречистої Богоматері, щоб полегшила йому страждання, бачив Пречисту Божу Матір, яка явилася йому з чесним старцем — із цим преподобним Кирилом. Вона сказала до хворого: "Пошли до цього старця, щоб дав тобі свяченої води, і, коли скуштуєш її, здоровим будеш". Зразу після видіння того хворий послав до преподобного прохання про свячену воду. Коли принесли води від преподобного, випив її хворий й одужав в ту ж годину. Пішов тому швидко до обителі і, побачивши преподобного, впізнав зразу, що це той, хто у видінні з Пречистою Богородицею явився йому. Упав до ніг йому, дякуючи. Жінка одна незрячою була три роки, їй молитвою і водою свяченою прозріння дарував й инших сліпих таким чином лікував. Коли ж був великий мор у краях біля Білого озера, ніхто з обителі преподобного не помер. Один лише брат, на ім"я Сосипатр, розхворівся, але й він одужав, молитвами отця преподобного, і прорік святий, кажучи до другого ченця: "Повір мені, брате Христофоре, що жоден з вас швидше від мене не помре, після мого ж відходу багато хто піде зі мною". І збулося те отче пророкування. Чоловіка одного, на ім"я Яків, від лютої хвороби страждаючого, привезли до обителі преподобного задля зцілення. Йому преподобний не лише зцілення подати не хотів, але навіть у монастир його пускати не велів. І лежав хворий перед монастирем, з уст його і носа кривава текла піна. І просили преподобного за хворого — ніяк же до змилування над ним не схилявся. Прийшов же в обитель один чоловік, чесний і любий святому. Він, бачивши страждання хворого, зжалився над ним і склав належне до преподобного отця прохання, щоб змилувався над хворим і випросив у Бога зцілення, як же для багатьох випросив. І сказав преподобний: "Повір мені, дитино, що та хвороба не випадково в нього, але за гріхи перелюбства він страждає. Коли пообіцяє покаятися і зупинитися в таких гріхах, вірю Богові моєму і Пречистій Богоматері, що зцілиться. Коли ж ні, то гірше після цього страждатиме". Пішов же той, почуте з уст преподобного сповістив хворому. Хворий же настрашився, чуючи, що гріхи викриваються, які лише Богові одному були відомі, і зі сльозами обіцяв каятися і перестати грішити. Тоді сам преподобний Кирило прийшов до хворого, змилосердився над ним і прийняв сповідь гріхів його. І помолився над ним — зробив його здоровим, благодаттю Божою.

Після цього преподобний отець наш Кирило від багатьох своїх трудів і старості занедужав, хворобами тілесними охоплений був — зблизився до блаженної кончини своєї. І, прикликавши братів, яких тоді було п"ятдесят три, заповідав їм, щоб після його відходу ніхто не смів щось з уставу спільного життя зруйнувати. Повчивши їх досить, назвав їм ігуменом Інокентія, мужа добродійного, тоді причастився Божественних Таїнств і благословення всім й останнє цілування кожному дав. Ще молитва була в його устах — чесну і святу свою душу передав у руки Божі місяця червня в 9-ий день, на пам"ять тезойменного собі святого Кирила Олександрійського, у понеділок Святої Тройці, тижня празника П"ятдесятниці. Просвітилося ж лице його святоліпне, і пахощі з мощей його вийшли, і плакали за ним учні його вельми, і поховали чесно. Було ж переставлення його в рік буття світу 6935-й, воплочення ж Бога Слова 1427-й, прожив всіх літ життя свого дев"яносто. Прийшов у білоозерську пустелю в шістдесят літ від народження, на місці ж, де створив обитель, прожив літ тридцять. А що в житті своєму благодаттю Божою і Пречистої Богоматері допомогою багато чуд зробив, так і після переставлення свого не припинив чудодіяти, бісів з людей виганяючи і всілякі хвороби у тих, хто приходив з вірою, зцілюючи, як же в просторішій про те історії досить написано. Ми ж, скоротивши слово, славимо Бога, який угодника свого прославив на славу пресвятого Імени свого, славленого від усього творіння нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

У той самий день пам"ять преподобного Олександра, ігумена Куштського, який був з града Вологди, благословенням же Діонисія, архиепископа Ростовського, створив монастир на ріці Кушті, близько озера Кубенського. Богові добродійним своїм життям угодив, переставився до Нього на життя вічне.