Переклав Валерій Шевчук
1.0 — создание файла
Місяця червня в 1-й день
Святий мученик Христовий Юстин Філософ народився у Сирії Палестинській, у межах Самарії, у граді, що спочатку називався Сихем, а пізніше названий був Неаполісом Флавія. Батька мав славного благородством, але елліна вірою, і сам того ж ідолопоклонницького блуду був, перш ніж просвітився світлом святої віри. Старанний з юности був у навчанні книжному й успіхи робив в еллінській премудрості, бо гострий розум мав. Навчившись риторського красномовства, забажав філософського розуму і спочатку віддався в науку до одного зі стоїків, філософа, хотівши зрозуміти їхню мудрість. Було ж у нього бажання велике довідатися про божество — хто є Бог? Поживши в того стоїка-філософа якийсь час і про Бога нічого не довідавшись (бо ані не знав той стоїк Бога, ані не вважав потрібним учення про богорозуміння), покинув Юстин того вчителя і пішов до иншого, що був із так званих філософів-парипатетиків, до мужа, що видавався премудрим. Той через кілька днів почав розмову з Юстином про оплату, бо не хотів його учити задарма. Юстин же, бачачи, що той сріблолюбець, втратив повагу до нього, як до лихваря, що й імени філософа не вартий, бо не знає відречення від світських маєтків. З таких причин відкинув стоїків і перипатетиків, бажаючи вельми правдивої любомудрости, через яку можна прийти до пізнання Бога.
Прийшов до одного славного серед піфагорійських любомудрів учителя, який велів Юстинові навчатися спершу звіздарства, землемірства, аритметики, музичного мистецтва й инших якихось учень, кажучи, що учення ті найпотрібніші в цьому житті. Але Юстин подумав, що на ті науки треба витратити багато літ, користи ж душі від них ніякої. Нічого ж бо такого не чув від учителя того, аби бажання його серця, яке любов"ю божественною день за днем більше розпалювалося, задовільнило, тому й того вчителя залишив і до одного з платоніків, премудрість яких у ті часи мала велику славу і велике було їх пошанування, пристав, бо той філософ-платонік з подоби речей тілесних безтілесні і з утворення нижнього горішнє, з розуміння ідей бачення Бога навчити його обіцяв. Такий-бо був платонічної любомудрости визначений кінець, щоб від ідей приходити в богорозуміння. І возблаговолив у тому блаженний Юстин, сподіваючись бажану божественну осягнути мудрість, щоб знати Бога і Його благодаті сповнюватися. І перебував при тому учителеві досить часу, і скоро навчився Платонових догм та уставів, і став філософом серед еллінів досконалим і славним. Але ще не міг досягти правдивого християнського богопізнання, бо еллінські філософи Бога не як Бога прославляли, але змінювали славу нетлінного Бога на подобу образу тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів. Проте Юстин почасти утішався духом, вправляючись у богомисленні і повчаючись у богобаченні, скільки його ум, ще не просвітлений, осягнути міг.
Якось, коли ходив сам-один за містом, далеко, на безлюдному місці поблизу моря, і розумом про філософську мудрість розмірковував, побачив одного незнайомого чесного мужа — сивиною прикрашеного старця. Пильно до нього приглядався. І сказав старець: "Ти знаєш мене, що так уважно дивишся на мене?" Відповів Юстин: "Не знаю, дивуюся, що на цьому пустельному місці, де нікого не сподівався зустріти, бачу тебе". Мовив старець: "Родичі мої в той край пішли і, чекаючи на їхнє повернення, вийшов їм назустріч, щоб здалеку їх побачити. Ти ж що тут робиш?" Відповів Юстин: "Люблю на самоті ходити, аби про філософію без перепон роздумувати умом". Спитав старець: "Яку користь здобуваєш від філософії?" Відповів Юстин: "І що корисніше може хтось знайти від філософії? Вона — просвітителька розуму, керівниця і наставниця кожному помислу і життя правителька. Хто її добре пізнає, той невігластво і блуд инших бачить, наче у дзеркалі. Не може бути премудрости і справедливого використання ума без учення філософського. Тому годиться кожній людині її навчатися, аби знати корисне й некорисне, яких речей триматися, які ж відкидати". Сказав старець: "Хіба філософія приносить людині блаженство?" Відповів Юстин: "Справді приносить". Спитав старець: "Скажи мені, що таке філософія і яке її блаженство?" Відповів Юстин: "Філософія — це розуміння буття й пізнання істини. Блаженством її є того ж розуміння і премудрости дар". Спитав старець: "Якщо з філософії справді всі, що розуміють, пізнають істину, то ким, кажеш, є Бог?" Відповів Юстин: "Те, що ніколи не міняється, але завжди однакове й иншого всього буття причина, — це я називаю Богом". Старець же відповіддю тою насолодився, знову спитав: "Розуму ж ім"я для всіх речей спільне? Бо у всіх вміннях, якщо хтось у чомусь вправний, — розумним називається: чи в землемірстві, чи в кораблеплавстві, чи в лікуванні. І подібно в инших речах божественних і людських, чи не так? Скажи-бо мені знову: чи є якийсь розум, який породжує пізнання обох — і божественних, і людських — речей?" Сказав Юстин: "Є насправді". Знову старець: "То що, чи так само можна розуміти Бога, як же розуміти музику, чи аритметику, чи астрономію, чи щось таке?" Відповів Юстин: "Аж ніяк: инший-бо потрібний розум, щоб знати Бога, і зовсім инший — щоб осягнути якусь майстерність". Сказав старець: "Добре ти відповів, бо здобуваємо певне розуміння: одне — зі слуху і навчання, инше ж — із самого споглядання. Наприклад, якщо б розповів тобі хтось, що в Індії є якийсь звір, на жодного з инших звірів не подібний, не зміг би ти знати, який він, не побачивши своїми очима, ані иншому про те розповісти, не чувши сам від оповідача. Тут же спитаю: як-бо про Бога філософи ваші еллінські можуть правильно розуміти чи правдиво щось сказати, якщо не мають жодного Його пізнання, ані ніколи не бачили, ані не чули?". Відповів Юстин: "Не тілесними очима, о отче, бачимо божественну силу. Не так, як людина бачить щось із того, що на землі живе, але самим лише умом можна осягнути Бога, як же говорить Платон. Його ж учення я послідовник". Сказав старець: "Чи є в умі нашому якась така сила і стільки, щоб нею швидше, ніж тілесними відчуттями, якусь річ можна було пізнати і зрозуміти й невидиме осягнути?" Сказав Юстин: "Є, справді. І в Платона вона називається оком розуму. Дане воно, як він вчить, людині для того найголовнішого, щоб, очищене (любомудрим ученням) і просвітлене, змогло зріти саму божественну сутність, яка є причиною всіх речей, осяжних розумом, — не тих, що намальовані фарбами, не подобу якусь, ані не величність віку, ані не щось таке, що тілесними очима бачимо, але сутність понад усі сутності, неосяжну, неісповідиму, єдину добру і гарну. Бажання знати її є насаджене благородним душам — бо любить бути ними пізнаним і баченим". Таких слів старець люб"язно послухав, проте не задовільнився тим Юстиновим, від Платона вивченим, про Бога мудруванням як (без християнського ісповідання) недосконалим. І, з Платоном не погоджуючись, мовив: "Якщо Платон так вчить, як ти визнаєш, то чому він сам не пізнав, не побачив істини Божої, кажучи, що Бог невидимий і неосяжний для видимого творіння. Він сам небу, зорям, також дереву і камінню, на подобу людську витесаному, як самому Богові, поклоняється і перемінює істину Божу на брехню, віддається кумирослужінню і того инших навчає. Не думаю, що в Платона і в инших еллінських філософів є справжнє розуміння, яке до істинного богопізнання дійти може. Осуєтилися-бо в помислах своїх, і потьмарилося нерозумне їхнє серце, ті, що називалися мудрими, з"юродивіли. Кажу ж, що розум людський, не наставлений від Духа Святого і вірою не просвітлений, Бога ніяк не може знати і розуміти".
Коли те й більше старець про праведне богобачення, і про правдиве богошанування, і про инші божественні речі говорив, блуд же еллінських філософів викривав, дивувався Юстин. Тоді сказав: "То де і якого можна знайти учителя, що на істину наставляє, якщо у Платона та в инших філософів нема істини?" Тоді старець почав розповідати йому про святих пророків, кажучи: "У найдавніші часи, багато літ перед усіма філософами, були такі мужі святі, і праведні, і любі Богові, Духа Святого були сповнені, пророкували про ті речі, які нині відбуваються, називалися ж ті мужі пророками. Вони єдині від початку пізнали істину і людям її сповістили. Сповіщаючи, нікого не соромилися, не боялися, ніщо не переконало їх відступитися в якомусь слові від істини, ані марнославство не перемагало їх, але все те, що в одкровеннях від Бога бачили й чули, чисто, просто, правдиво і без страху розповідали. Є ж і нині Писання їхні, якщо їх хтось прочитає з вірою, велику йому принесуть користь і просвітлять ум до правдивого пізнання. Не хитрослів"ям-бо (ті пророки святі) ані якимись софістичними прикладами чи силогізмами підтверджують те, що кажуть, а простою бесідою саму істину розповідають. Адже вони самі були понад усі софістичні приклади найвірнішими свідками істини, бо в єдиного правдивого Бога, Творця всіх, вірили, і прихід у світ Сина Його Христа Господа наперед сповістили. Виявилися гідними довіри й тому, що деякі пророцтва їхні сповнилися, а инші сповнюються нині, і тому, що сказане підтверджували чудами, — чинили-бо дивне силою Божої благодаті, що зверху їм подавалася. Таких чуд не змогли б ніколи вчинити несправжні пророки, не Богом навчені, хіба б страшили людей якимись бісівськими привидами і примарами".
Так блаженний той незнаний муж до Юстина говорив, врешті мовив йому: "Насамперед молися належно до правдивого Бога, щоб відчинив перед тобою двері світла, бо ніхто ані бачити, ані розуміти не може Бога, лише той, кому сам Бог захоче відкрити. Відкриває ж кожному, хто шукає Його молитвою і зближається до Нього любов"ю". Те сказавши, старець пішов від нього і став невидимий, і ніколи ж після того Юстин не зміг того мужа ніде знайти і побачити. Що відчув у серці своєму після його відходу Юстин, сам пізніше, у бесіді з відомим юдеєм Трифоном, сповістив: "Вогонь, — казав, — якийсь запалав у мені, який прагненням Бога розпалював духа мого, і зросла любов до святих пророків і до тих мужів, що є Христовими друзями. Розмірковуючи над словами старцевими, пізнав, що то єдина правдива філософія, яку він мені сповістив, і почав читати пророчі й апостольські книги, і з них став філософом справжнім, тобто християнином істинним". Те про себе блаженний Юстин пізніше розповів Трифонові, відомим зробивши, який був початок його до Бога навернення, що від незнайомого того мужа, наче з неба посланого, наставлений був на путь праведну. Після душекорисної тої з богонатхненним старцем бесіди зразу постарався знайти християнські книги й почав читати Божественне Письмо із сердечним старанням. Порівнюючи давні пророцтва сивіл зі звіщаннями святих пророків про воплочення Христове від Пречистої Діви, про Христові Страсті, про Суд майбутній і кінець видимого світу, бачив їх у всьому між собою співзвучними, дивувався і помалу (навчав його всередині Святий Дух) до досконалішого пізнання Бога і Божого Сина приходив. Підсміхався ж собі над еллінським безумством і до християнської схилявся віри, день за днем множилося в ньому духовне прагнення до благочестя. Але траплялося й таке, що душу, яка прагнула християнського благочестя, від доброго наміру відвертало немало. Були ж це часті й люті на християн гоніння і багато безчестя, сорому, чуток про нечувані гріхи, що на них погани брехливо говорили. Казали, наче християни на своїх сходинах нічних, погасивши свічки, разом гасять і свічу чистоти, взаємною осквернюються нечистотою, і наче, на подобу звірам, людське їдять м"ясо. Такими й їм подібними мерзотами елліни і юдеї ганьбили невинних християн серед людей, і вірили брехні нечестиві й безумні люди, наче самій істині; і християн праведних, хоч і святими ті були, ненавиділи й ганьбили, зневажали і відкидали всі невірні, наче превеликих беззаконників, у важких гріхах винних, і віддавали лютим і всіляким смертям.
Такі речі спочатку зупиняли Юстина в намірі приєднатися до християн, проте не цілком вірив у злі їхні діла, добре відаючи, що часто народний нерозважний суд невинних засуджує, наче винних, і чистих, наче сквернителів, неславить, і праведних приймає за грішників. Бачачи ж християн, безстрашних у відповідях на судах, мужніх у муках, що всю видиму красу світу цього, наче гній, зневажають і добровільно на муки за Господа свого віддаються і, наче на бенкет, на смерть поспішають, розмірковував собі, кажучи: "Не є правдою те, що говорять про християн, наче такі мерзоти чинять. Любострасний-бо грішник, що нестримно бажання тілесні задовільняє і в їдженні м"яса людського насолоди шукає, боїться смерти, не терпить мук, не віддався б так добровільно на рани, бо втікає від них. І якщо якомусь підпаде судові, намагається всіляко вивернутися від нього і великою платою викуповується від кари, аби й далі безжурно жити у здоров"ї і похотями своїми більше насолоджуватися. Християни ж — не такі, вибирають добровільно страждати за Христа, у Нього ж вірять і воліють смерть понад життя. То як у них така любов до гріха може бути?" Так міркуючи, допитувався точно про життя християнське й достеменно довідався, що чисті й непорочні в страху Господньому перебувають, зберігаючи чистоту свою пильно, постом і повстримністю умертвлюють себе щодня, часто моляться і у всіляких добрих ділах перебувають завжди. Про те точно довідавшись, полюбив їх вельми і приєднався до них усім серцем. І прийняв хрещення святе, і став великим послідовником Христової віри, словами і писаннями борючись з еллінами і юдеями, і став нездоланним Христовим воїном, міцним і мужнім подвижником, шукаючи спасення душам людським, різні обходячи краї, навчаючи і проповідуючи про ім"я Христове і навертаючи невірних до Бога від блуду їхнього.
Прийшов же і до Риму як філософ, в одяг філософа одягнений, і мав учнів із собою, і сходилося до нього багато людей заради науки, утворив же училища, під виглядом зовнішньої любомудрости учив правдивої християнської філософії. Зустрів же там Маркіона-єресіярха, висловив йому великий спротив й осоромив, і книги проти його єресей, як же і проти инших єретичних учень, написав. Там-таки у Римі був один поганський філософ Крискент Кіник, великий ворог християн, з тим філософом нечестивим істинний християнський філософ святий Юстин ненастанну мав боротьбу словесним змаганням і книг писанням. Той-бо Кіник нечисте і пребеззаконне життя мав, ненавидів християн, які жили за Богом цнотливо, і заздрив добрій славі Юстиновій, бо Юстина і за премудрість його богонатхненну, і за непорочне життя його всі римляни славили й шанували. Злостився тому Кіник, багато християнам приписував брехливо ганебних діл, хотів зганьбити серед людей й опоганити Юстина і вірних, що з ним були, і нацьковував на нього нечестивий люд. Те чуючи і бачачи, святий Юстин мовив: "Я бажаю страждати за віру Христову і вбитий бути від невірних. Думаю ж, що той Крискент Кіник влаштує мені смерть. Кіник же, кажу, безумний любить гордість понад мудрість, недостойний звання філософа, бо відкрито сміє стверджувати, наче християни безбожні, не мають Бога і багато чинять беззаконь. Так ображає нас з ненависти і злости своєї і гірший від простих людей, бо вони нічого не сміють говорити про речі, яких не знають".
Царював тоді в Римі Антонін, який після Адріяна настав. Той Антонін сам не був лютий на християн, проте, за законами царів попередніх, нечестиві ідолопоклонники, що при владі були, з превеликої ненависти й захланности хотіли ще й розграбовувати маєтки християнські, гонили християн й убивали, наче не так через віровизнання імени Христового, як через великі беззаконня, в яких наклепники брехливо звинувачували вірних, і віддавали їх на суд, без слідства різними карали смертями. У ті часи трапилася в Римі така річ: жінка одна невірна, що нечисто жила, чувши від християн слово про істинного Бога й учення про цнотливе життя, про винагороду для праведних і про муку для грішних, розчулилася душею й повірила у Христа. Мала ж чоловіка, що в невірстві ідолопоклонницькому і в нечистотах тілесних безмірно валявся, переконувала його всіляко, хотіла на повстримне життя наставити й до істинної віри навернути. Бачачи, що ніяк не може його виправити, шукала, як звільнитися від союзу подружнього з ним, щоб не осквернятися більше його нечистотами.
Чоловік же, довідавшись, від якого християнина навчена була віри християнської жінка його, пішов до єпарха градського, жаліючись на нього. Мав же християнин той ім"я Птоломей. Взяли раба Христового Птоломея і в смердючій темниці утримували довго, тоді на суд вивів його єпарх і на смерть засудив. Стояв же там у час неправедного того суду один муж на ім"я Лукій. Він, бачивши блаженного Птоломея, невинно засудженого, сказав до судді несправедливого: "З якої причини, о єпарху, передаєш на смерть мужа невинного? Не перелюбник, не насильник, не вбивця, не злодій, не переслідувач, ані в жодному иншому беззаконні не є викритий, але з однієї причини — що визнав себе християнином". Єпарх же грізно на нього поглянув, люто мовив: "Може, і ти з християн?" Відповів Лукій: "Так, я християнин". Він же і його на смерть схопити звелів. Приєднався до тих двох християн і третій один друг, що християнином себе голосно визнав. І всі троє поклали за Христа душі свої.
Про таке несправедливе убивство святих довідавшись, блаженний Юстин розчулився вельми і написав згорток (що називався "Апологія"), який невинність християн виявляв, блуд і зло ідолослужителів викривав, і віддав цареві і синам його, і всьому сенатові, безстрашно на муки і смерть за Христа наважуючись. Цар же уважно прочитав той згорток, подивувався премудрості християнського філософа і не лише не розгнівався на нього і не стратив його, а й похвалив ученість його. Викрив-бо Юстин у згортку тому звабу богів еллінських, силу ж Христову описав ясно, наклепи, що на християн зводили, брехливими показав, цнотливе і праведне життя християн зробив відомим. Розчулився тому цар, дав наказ не мучити християн за визнання імени Христа, не грабувати маєтків їхніх, хіба якщо на котромусь з них виявиться провина гріховна, справді суду і кари достойна. Той наказ царський святий Юстин переписав, від царя вільно відпущений був і пішов з царевої волі до Азії, де тоді найбільше християн гонили. І в Ефес прийшов в одязі філософа, якого не залишав до кончини своєї, наказ царевий всім оголосив і проповідував, і в навколишні краї і гради послав його. Й утішилася Церква Христова, гоніння на якийсь час зупинилося, і радість була вірним велика. Там перебуваючи, святий Юстин полеміку мав з премудрим рабином юдейським Трифоном і переміг його зі Старозавітного Писання. Про цю суперечку (як і про вищезгадану "Апологію") просторе слово в книзі Юстиновій уміщене. По довгім часі Юстин святий знову з Ефеса в Італію повернувся, на шляху своїм всюди як апостол Христа проповідував, юдеїв та еллінів перемагаючи, навертаючи їх до святої віри, вірних же утверджуючи. Коли ж він прийшов знову до Риму, зрушився на нього більшою ненавистю і більшою злістю вищезгаданий еллінський філософ Крискент Кіник, з яким Юстин святий часто мав суперечки, завжди його перемагав і перед усіма соромив. Тому злостивець той, не мігши йому протистояти і не знаючи, що инше вчинити, склав на нього наклеп великим обманом перед римським судом. Взяли-бо святого як винного у злі, і в путах мучили, і допитували його на суді, та жодної провини не знаходили. Заздрісник же, боячись, щоб не відпустили Юстина, приготував таємно смертельну отруту і нею підступно убив нездоланного воїна Христового. Так кончину прийняв істинний християнський філософ святий Юстин, залишивши після себе багато писань, Церкві Христовій дуже потрібних, сповнених премудрости Святого Духа. Ставши ж перед подвигоположником Христом Господом, прийняв від Нього вінець страдницький, і зарахований був до лику святих мучеників, що славлять Святу Тройцю, Отця, і Сина, і Святого Духа навіки. Амінь.
У той час, коли нечестиві ідолопоклонники по всіх краях і градах видали нечестивий наказ проти доброчесних християн, які благому закону скорялися, аби кожного, хто вірить у Христа, примушувати до ідольської жертви, — взято було святих мучеників: Юстина, Харитона, Харитю, Євелпіста, Єракса, Пеона і Валеріяна — і в Рим приведено, перед Рустиком, єпархом градським, на суді поставлено. І сказав єпарх до Юстина: "Підкорися богам і царському велінню, щоб не бути засудженим". Святий же Юстин відповів йому: "Ніхто не може бути засуджений, хто заповідей Спасителя нашого Ісуса Христа слухає". Спитав єпарх: "Якого ти учення?" Відповів Юстин: "Всіляких учень зовнішніх намагався вивчитися і у всіляких науках вправний був, тоді до істинного християнського учення приєднався, хоч це і не подобається тим, що в неправедному мудруванні блукають". Тоді Рустик сказав: "Чи те, о окаянче, учення любиш, що суперечить нашому розумінню?" Відповів святий Юстин: "Так, люблю, бо дотримуюся праведних догм християнських". Єпарх сказав: "Яка ж та догма?" Відповів Юстин: "Правдива догма, якої християни з благочестям дотримуються. Це: Бога єдиного знаємо, Господа і Творця всього видимого і невидимого, і Господа Ісуса Христа, Сина Божого, визнаємо, про якого колись пророки провістили, який має прийти судити людський рід. Він — спасення проповідник і учитель для тих, хто бажає наставитися на добро, про Його ж нескінченне божество, я, людина немічна й менша від усіх, не вмію добре промовляти, визнаю, що це діло пророків, вони-бо прихід Сина Божого, як же я казав, на земне коло згори перед багатьма віками сповістили". Спитав єпарх: "На якому місці християни сходяться?" Відповів Юстин: "Кожен приходить туди, де хоче і може. Чи ти думаєш, що ми всі збираємося в одне місце? Бог християнський ніяким місцем не обмежений, але, як невидимий, землю і небо наповнює, і всюди вірні Йому поклоняються і Його славу всюди шанують". Сказав єпарх: "Скажи нам, на якому місці сходитеся і учнів своїх де збираєш". Відповів Юстин: "Я поблизу дому Мартина одного при лазні, названій Тиміотини, дотепер перебував, прийшов же у град Рим вдруге. І якогось иншого, окрім названого, не знаю місця, і якщо хтось до мене приходити хотів, того приєднував я до істинного учення". Сказав Рустик: "Отже, ти християнин?" Юстин же відповів: "Так, християнин". Тоді єпарх сказав до Харитона: "Невже і ти християнин?" Відповів Харитон святий: "Християнин і я, з Божої помочі". Після цього спитав Рустик жінку блаженну Харитю, чи й вона Христової віри. Сповістила і вона йому себе, Божою благодаттю, християнкою. Тоді Рустик сказав до Євелпіста: "А ти хто?" Він же відповів: "Царський раб, проте християнин, від Христа самого свободою обдарований, і Його милосердям і благодаттю тої ж надії, що й ті, яких бачиш, став причасником". Після них єпарх спитав Єракса, чи й він християнин. Йому ж Єракс відповів: "Справді і я християнин, того ж Бога шаную і поклоняюся Йому". Спитав єпарх: "Чи Юстин вас зробив християнами?" Відповів Єракс: "Я був і буду християнином". Стояв ж там і Пеон святий, сказав: "І я християнин". І сказав єпарх: "Хто тебе християнства навчив?" Відповів він: "Від батьків я прийняв добре це ісповідання". Після того Євелпіст мовив: "І я від батьків своїх християнином бути наставлений, проте, Юстинових слів послухавши, більше зміцнів у християнській вірі". Єпарх же спитав: "Де батьки твої?" Відповів Євелпіст: "У Каппадокії". Єпарх же спитав і Єракса: "У якій країні твої батьки?" Йому ж відповів Єракс: "Справжнім батьком нашим є Христос, а мати — віра, якою в Нього віруємо. Земні ж батьки мої переставилися, я ж, з Іконії Фригійської ідучи, сюди прибув". Спитав же єпарх Валеріяна, чи християнином є і чи богів їхніх не шанує. Відповів Валеріян: "І я християнин, поклоняюся єдиному істинному Богові, ваших же богів зневажаю". Знову єпарх звернувся до Юстина, кажучи: "Скажи, ти, що красномовцем називаєшся і думаєш, що істинного вчення дотримуєшся: якщо від голови по цілому тілі зранений будеш, чи сподіваєшся, що через те маєш зійти на небо?" Відповів Юстин: "Сподіваюся, що і я ту ж у Господа мого буду мати винагороду, яку приготовано для тих, що Христового вчення дотримуються, якщо перетерплю муки, про які говориш. Знаю-бо, що для всіх, які благочесно прожили і за Бога свого постраждали, Божа благодать бережеться, доїси весь світ мине". Тоді єпарх Рустик запитав: "То що, думаєш на небо зійти і якусь винагороду від Бога свого прийняти?" Відповів Юстин: "Не думаю, але точно знаю і без сумніву на те сподіваюся". Далі Рустик сказав: "Тепер перейдімо до потреби, яка перед нами: зійдіться і всі разом богам принесіть жертву". На це Юстин відповів: "Ніхто ж, що добрий розум має, не захоче благочестя позбутися, у блуд і беззаконня впасти". Єпарх Рустик сказав: "Якщо наказам нашим не підкоритеся, муки без всілякого жалю терпітимете". Юстин же відповів: "Справді бажаємо заради Господа нашого Ісуса Христа муки перетерпіти і спастися, те-бо нам забезпечить спасення і дерзновення на Страшному Його Суді, перед ним же цілий світ Божим велінням стане". Так й инші всі святі мученики сказали, додаючи й таке: "Роби швидко, що хочеш, бо ми — християни, ідолам жертви не принесемо". Це чувши, єпарх виголосив такий вирок: "Тих, що богам принести жертви і царському велінню підкоритися не хочуть, палицями б"ючи, на смертну кару відвести, і голови їм відтяти, як же римські закони наказують". І так святих мучеників, які славили Бога, на звичне місце вивели і після прийнятих ран сокирою потяли. Так у визнанні Спасителя вони закінчили страждання. Після цього хтось з вірних таємно взяв тіла їхні чесні і на місці достойнім поховав — співдіяла благодать Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж слава навіки-віків. Амінь.
Коли був прославлений преподобний отець наш Антоній Печерський даром зцілення, прийшов до нього з Києва в печеру блаженний цей Агапіт, бажаючи душевного зцілення через постриг у святий чернечий чин, що й отримав. І став ревним послідовником рівноапостольного життя преподобного Антонія, його ж діл очевидцем був: як великий той муж сам служив хворим і молитвою своєю їх зцілював, проте приховував дар, молитві своїй даний, зілля їм з їжі своєї, наче лікувальне, подаючи. Це бачивши, блаженний Агапіт багато літ трудився, наслідуючи у подвигах святого старця. Коли хворів хтось із братів, покидав блаженний келію свою (не було що вкрасти в ній) і приходив до хворого брата, і служив йому, піднімаючи, і кладучи, і на руках своїх носячи. Богові ж ненастанно молився за спасення хворого, хоч, бувало, і не відступала хвороба, — то так Бог благоволив, щоб віру і молитву раба свого Агапіта примножити. І так, наслідуючи подвиги преподобного Антонія, сподобився блаженний цей Агапіт стати причасником тої ж з ним благодаті: зцілював молитвою своєю всіх хворих, їм же також давав зілля, яке собі їсти варив. Через те і лікарем прозвали його. Про нього ж розійшлася слава у граді, і багато хворих приходило до нього і здоровими поверталося.
Був же тоді в граді Києві лікар один, родом і вірою вірменин, вмілий вельми у лікуванні, що й ніколи раніше не було такого. Бо, лише поглянувши на хворого при смерті, зразу називав йому день і час смерти, і ніколи не змінювалося слово його, тому такого ніяк уже не хотів лікувати. З таких хворих принесли одного до Печерського монастиря — був це перший у князя Всеволода боярин. Його ж вірменин до відчаю привів: прорік йому через вісім днів смерть. Блаженний же Агапіт помолився за нього, дав йому з"їсти зілля, яке сам їв, — і здоровим зробив. І зразу розійшлася про нього слава по всій землі руській. Вірменин же, заздрости стрілою зранений, почав докоряти блаженному і послав у Печерський монастир одного на смерть присудженого, йому ж смертельного зілля дати звелів, щоб, скуштувавши перед Агапітом, помер. Блаженний же, бачивши, що хворий помирає, дав йому того ж зілля, яке сам їв, молився за нього — і так визволив приреченого на смерть. Відтоді найбільше озброївся на блаженного іновірний той вірменин і намовив одновірців своїх, аби дали самому Агапітові смертельне зілля випити. Блаженний же, випивши, без шкоди залишився. Знає-бо Господь, як благочестивих від напасти визволяти, як сказав: "Якщо і щось смертельне вип"ють, не зашкодить їм".
Після цього розхворівся у Чернігові князь Володимир Всеволодович Мономах, якого старанно лікував вірменин, проте нічого не досягнув, але, навпаки, недуга більшою стала. Тому князь, при кончині будучи, послав до ігумена Печерського, а був уже тоді Йоан, просячи, аби послав до нього в Чернігів блаженного Агапіта задля лікування. Ігумен же, покликавши ченця, сповістив прохання князя, але блаженний Агапіт (якого ж ніколи не бачили, щоб виходив за ворота і лікував поза монастирем) зі смиренням відповів: "Якщо до князя в такому ділі піду, то й до всіх піду. Прошу тебе, отче, не вели мені за монастирські виходити ворота — через славу людську, від неї ж обіцяв я перед Богом до останнього свого подиху втікати. Коли захочеш, краще в инший край піду і повернуся сюди, коли напасть ця мине". Розумів же посланець княжий, що не зможе самого блаженного Агапіта до свого пана прикликати, — почав просити, аби принаймні зілля на зцілення подав. Тому, примушений від ігумена, блаженний дав посланцеві зілля зі своєї їжі. Коли ж його принесли і князь скуштував, зразу здоровим став, молитвами блаженного.
Тоді князь Володимир Мономах прийшов сам у Печерський монастир, хотівши бачити того, через кого Бог здоров"я йому дарував. Ніколи-бо не бачив блаженного, якого вшанувати даром маєтку бажав. Але Агапіт не хотів на землі славним бути — сховався, тому князь принесене для нього золото віддав ігуменові. Проте незадовго послав знову той-таки Володимир одного з бояр своїх з великими дарами до блаженного Агапіта. Коли посланець знайшов його в келії, поклав перед ним те, що приніс. Блаженний же мовив йому: "О дитино, я ніколи ні від кого нічого не брав, бо ніколи не зцілював силою своєю, але Христовою. Не потребую тому й нині цього". Відповів боярин: "Той, хто послав мене, знає, отче, що не потребуєш нічого, але прошу тебе задля утішення сина твого, якому ж Бог здоров"я через тебе дарував, прийми це і віддай (якщо угодно) вбогим". Сказав йому старець: "Оскільки так промовляєш, з радістю прийму. Скажи ж тому, хто послав тебе, що й инше, скільки має, чужим є, нічого з того не зможе взяти з собою, з життя відходячи, тому ж хай роздасть те убогим, бо сам Господь серед них, що визволив його від смерти, я ж нічого б не досяг". І прошу, щоб не чинив мені непослуху в тому, аби гірше не постраждати". Це сказавши, взяв блаженний Агапіт принесене золото і пішов з ним із келії, наче щоб сховати. Винісши з келії, кинув його, сам же, утікши, сховався. Боярин же вийшов і побачив кинені перед воротами всі дари, взяв їх і віддав ігуменові Йоану. Тоді повернувся до князя і розповів йому про блаженного все, що бачив і чув. І розуміли всі, що блаженний Агапіт — справжній раб Бога, від Нього одного винагороди потребує, а не від людей. Князь же, не насмілюючись не послухати святого, почав, не шкодуючи, роздавати майно своє убогим.