Написав Григорій Монах, ігумен обителі Пантократорової, який був пресвітером великої церкви Молдовлахійської
Багато прикладів для наслідування дають нам ті, що добре й богоугодно жили. Серед них же і цей виявився, хоч і в останню годину, але не менший від перших. Не лише-бо страждальців перших століть вінцями вшанував Владика Христос, а й нині, в останні часи, відчиняє двері перед охочими і також винагороджує їх почестями та дарами. Тут почнемо слово повісті про святого Івана, доблесного воїна Христового, сповненого благодаті Святого Духа: хто він був, і звідки, і яким чином лику і вінця мученицького сподобився.
Трапезунд дав цього мужа, град славний і великий, що у східному краї лежить поблизу Сирії, сягає кордонів Великої Вірменії. Добра пристань для тих, що на кораблі звідусіль морем пливуть, бо вистачає там всього для потреби. Мешканці ж града того, біля моря живучи, з купецтва і мореплавства собі на життя достатньо заробляють. Тому й блаженний Іван, часто на корабель сходячи і до багатьох градів пливучи, займався купецтвом. Якось трапилося йому з великими закупами увійти в корабель мужа іноземного, який був родом фряг, вірою не східного ісповідання, вдачею суворий, немилостивий і нелюд. З таким чоловіком у його ж кораблі плив святий, і почав ворог-диявол заздрити богоугодному життю його, бо нелегко було ворогові терпіти чесноти Іванові: бачив, як часто той молиться до Бога і постить, добре поводиться і для всіх відкритий, милосердний до тих, що потерпають на кораблі від скрути, і до тих, яким трапилося захворіти, — утішав-бо їх раб Христовий, даючи їм зі свого достатку потрібне, і у всьому руку допомоги простягаючи. Очі ж свої сльозами наповнивши, казав собі, говорячи: "Якщо помилуєш стражденного брата — помилуваний будеш, і якщо утішиш скорботного — і ти утіхи від Бога сподобишся". Те бачачи, і заздрячи, і хотівши святому перепону зробити і загородити шлях до спасення, невидимий ворог замислив спочатку відтягнути його від благочестивої віри. Намовив-бо на нього ворога видимого — начальника корабля, супротивного вірою, аби дошкуляв правовірному рабові Христовому в східному благочесті. Була-бо між ними в дорозі морській велика за віру суперечка, і завжди Іван святий як той, хто в книжному ученні обізнаний і премудрий, перемагав того фряга і соромив неправедне його мудрування. Гнівався тому той на нездоланного воїна Христового, і лютував, і докорами багатьма дошкуляв йому, і ворогував на нього, погано думаючи про нього. Коли така ворожнеча розпалилася, пристали до берега біля Білгорода, що на Босфорі. Вийшов-бо поганий той кораблеплавець, до єпарха града того пішов — був же єпарх персом родом і вірою, ревний хранитель передання батьків своїх. До того перса на святого Івана приніс оббріхування таке. "Є, — казав, — о ігемоне, чоловік, який на кораблі зі мною сюди прибув. Він хоче від християнського відступити передання і відчужитися від своєї віри, хоче до вашої віри приступити і бути вам у переданні спільником. Мені-бо в дорозі морського плавання сповістив те і присягами багатьма присягає, що не змінить наміру свого. Тому ж і ти швидко подбай про нього, щоб привести його до вашого одновірства, аби була тобі велика від роду твого похвала. Той-бо муж велеслівний, і красномовний, і серед найперших Трапезунда-града вельмож не останній". Це чувши, нечестивий ігемон сповнився радости і, на звичному для суду місці сівши, звелів з честю прикликати до себе блаженного Івана Трапезундця. Бачивши його, сказав: "Досить про тебе чув, о чудовий муже, що нашу віру ти полюбив і хочеш її прийняти. Наша-бо віра чесних думкою торкається, і серця тих, що її розуміють, до своєї любови запалює. А хто з радістю приймає її — тим щасливе життя дає і довгі літа. Християнська ж віра сміху достойна, не барися тому відкинути її від себе далеко, о друже славний, передання ж і закони християнські велегласним голосом висмій перед всенародним цим зібранням, задля цього ми разом всі з жінками і дітьми зійшлися, бо чули, що ти хочеш нині стати проповідником нашої світлої і славної віри. Іди далі, о дивний муже, стань з нами разом і найсвітлішим голосом прослав світлозоре сонце, і віддай честь зірці, що перед сонцем засяяла, і принеси жертви тим небесним світилам, що світ осявають. А тоді від царя нашого багатьох почестей і великих санів удостоїшся, нам же наче братом щирим станеш і насолодишся життям, солодким для всіх людей".
Коли такі слова улесливі розмаїтий у злості і підступний перс говорив, святий Іван мислені очі вгору звів, прикликав на допомогу Владику, який казав, що "коли ведені будете перед царів і князів через ім"я Моє, не вчіться наперед, що казатимете чи що відповідатимете у ту годину, дасться-бо вам слово, з яким не зможе сперечатися ніхто з тих, що противитиметься вам. Тоді чуттєвими очима на ката поглянув, сміливо простягнув руку і відповів, кажучи: "Вважаєш, що я зміг би брехати, о ігемоне! Не було в мене таких слів, щоб я відрікався Христа мого, не буде мені такого ані нехай не допустить Господь мій Ісус Христос, щоб таке коли на гадку мені спало. Це підступ ворога істини, сатани, батька твого. Увійшов-бо в тебе, як у свою стару посудину, говорить до мене через тебе, до згуби притягнути мене сподівається і примушує мене відступити від Бога істинного, який, як же иншого всього видимого і невидимого Творець, так і самому тому сонцю Творцем є, яке ти шануєш, наче бога, одержимий пітьмою зваби. І безумно приносиш творінню ту честь, яку самому Богові приносити годиться. Тому не зваблюй мене схилитися до брехні, більше ж — ти сам, пізнавши від мене таїнство правди, відкинь, прошу тебе, пітьму нечестя, що на душу твою налягла, і сподобися стати сином світла, понад сонце сяючи зорями божественного хрещення. Сонця ж, що на небі видно, не май за бога, але знай, що то світило вогненного єства, яке поставив Творець Бог людям на службу, і у четвертий день воно було створене. Як же творіння може бути богом?" Такі слова Іван святий промовив, підніс руки свої до неба і, звівши очі, гукнув, щоб усі почули: "Хай не буде такого, щоб я відрікся від Тебе, Христа, Спаса мого, з безначальним Твоїм Отцем і Пресвятим Духом славленого Бога! Не поклонюся сонцю, не послужу вогневі, не принесу жертви зорі, яку еллінські байки тезойменною блудній пристрасті називають". Коли так мученик сміливим голосом і з радісним лицем говорив, кат мінився на обличчі, розпалюваний всередині вогнем гніву, і не міг довго терпіти мужа, що говорив йому протилежне: Христа ж бо, якого ображав нечестивий ігемон, святий Іван хвалив і посеред численного люду проповідував як істинного Бога, нечестиву ж ігемонову віру, правильніше ж звабу, бештав, до решти відкидаючи. Звелів тому кат воїнам скинути одяг з мученика. І зразу воїни зробили те, швидше від слова. І стояв святий нагий, у Христа одягнений. Тоді звелів ігемон багато палиць покласти і мовив до мученика: "Не байки нам оповідати, а відректися віри своєї некорисної обіцяв ти, бажаючи всім серцем приступити до нашої світлої віри й нашими прикраситися законами. Покинь тому довгі свої злослів"я і, що обіцяв, те виконай — поклонися світлозорому сонцю. Якщо ж ні, то так мені славна наша віра, що не лише цими палицями твою розшматую плоть, а й иншими гіршими муками, єству нестерпними, мучити тебе буду, врешті найгіршу тобі заподію смерть". Святий мученик відповів, кажучи: "Я не байкар, о всілякої скверни сповнений кате, але раб і проповідник правдивого Бога, у Тройці славленого. У нього ж бо від прабатьків і батьків моїх вірити навчився, тому й нині поклоняюся Йому єдиному, і Йому жертву хвали приношу, і Його Творцем усього вважаю і визнаю, й очікую, що Він буде Суддею живим і мертвим, щоб кожному за ділами воздати. Прийде у той час, коли, за Його велінням, це видиме сонце, на службу людям встановлене, змеркне. Тому й не сподівайся щось инше від мене почути, ніж те, що я від початку казав, бо ніколи не вшаную творіння більше від Творця ані не поклонюся створеному більше, ніж Творцеві, допоки маю розум і є господарем своєї свідомости. Більше не зволікай, діячу неправди, але псячий і нелюдський норов, що в тобі криється, відкрий і звільни себе від турбот про винайдення для мене мук: яким-небудь способом катування і смерти пошли мене до жаданого мого Владики Бога. Роби швидко, що маєш робити, щоб не глушилися більше вуха мої твоїми найнечестивішими словами, про них же сказав пророк: "Отрута гаспида під устами їх". І щоб не дивився я довго очима своїми на всескверне твоє лице, ось маєш готову до катування оголену плоть мою, бий палицями, пали вогнем, у воді втопи чи мечем розрубай. Й инших, якщо маєш яких, лютіших мук завдай мені, не лінуйся, все я готовий з насолодою витерпіти за любов Христа мого". Жорстокий кат, чуючи ці слова мученикові, запалав гнівом і звелів зразу на землі розтягнути мученика й палицями сукуватими немилостиво бити. Настільки жорстоко слуги били страстотерпця Христового, що кришилася плоть його на багато частин, з палицями в повітря підносилася, й обагрилося кров"ю ціле місце, на якому святий мучений був. Доблесний же страждалець, такі муки мужньо терплячи, умові свої очі зводив до неба, кажучи: "Дякую тобі, Владико Боже, що сподобив мене кров"ю своєю омитися чисто від гріхів моїх, в які після святого хрещення з немочі людської я падав". Сини погибелі, чуючи, як мученик молився до Бога, більшого гніву сповнилися і доти били його жорстоко, допоки не затих голос його. Тоді настав вечір, і звелів ігемон мученика, ледь дихаючого, двома веригами зв"язаного, вкинути до темниці й пильнувати його до ранку для більших мук. А тому що мученик від лютих ран не міг сам іти, тягнули його, наче трупа, і до в"язниці вкинули.
Наступного дня звіроподібний той кат, на звичному місці судища сівши, звелів поставити перед собою мученика — Івана святого. Став перед ним страстотерпець Христовий, лицем світлий і радісний душею. На нього поглянувши, світле й радісне його лице бачачи, нечестивий суддя вельми здивувався, як після таких довгих мук душа в ньому перебуває і, наче нічого не витерпіла, веселиться. І сказав до нього: "Чи бачиш, Іване, в яке безчестя ти привів себе своєю непокірністю — ледь не позбувся солодкого і для всіх людей від всього любішого життя. Проте, якщо на мою думку пристанеш, вернеться тобі здоров"я за лічені дні — і розшматована ранами плоть твоя вилікувана буде, бо є в нас лікарі вмілі, що з Індії і Персії прийшли. Якщо ж і далі у християнстві перебувати хочеш, то знай, що більше тебе чекає лихо". Святий же мученик відповів: "Розшматованим тілом своїм я анітрохи не журюся, о судде, бо наскільки зовнішня наша людина тліє, настільки внутрішня оновлюється, — як же говорить великий апостол Господній. Моя ж турбота — не що инше, лише перетерпіти до кінця муки, яких мені завдаватимеш, у Христі, що мене укріплює й каже: "Хто перетерпить до кінця, той спасеться". Коли новіші якісь винайшов на мене муки — здійснюй їх — перших-бо, накладених мені від тебе ран, я навіть не відчув". Цими премудрими словами святого безумний кат осоромлений був, затрясся гнівом і, як звір, рикнув, знову простягнув на землі мученика, лютіше бити звелів. І били слуги страстотерпця без жалю довго, змінюючи один одного, що й нутро його вельми зранене було. Він же шепотів устами, молячись до Бога. І коли, б"ючи те діямантове тіло душі, воїни знемогли, і всілякого віку люди на нечистого суддю кричали, засуджуючи немилостиву його вдачу і жорстокість, звелів кат привести коня неприборканого й дикого і ноги мученика до нього ззаду міцно прив"язати, сісти ж на коня одному з воїнів і вулицями града, скільки можна, гнати коня, женучи — волочити Христового страждальця. І волочений був святий так по цілому граді, і було видіння жалісне для очей благочестивих. Вершник-бо, що волочив святого, досягнув поселення юдейського і їхав, минаючи їхні вулиці, а багато юдеїв насміхалося з волоченого мученика, і кричали злісні ті люди, повертаючи лиця свої, і кидали в нього, хто чим мав, сміхи безчинні й негарні чинячи. Один же з них у хату побіг, схопив меч оголений і, сягнувши волоченого святого, відтяв йому голову. І так добрий воїн Ісуса Христа закінчив подвиг свій страдницький — передав святу свою душу в руки Господа свого. Тіло ж його чесне воїн той відв"язав від коня і кинув на тому ж місці. І лежав з відтятою головою, непохований і непильнований, і ніхто з християн не смів торкнутися до нього, боячись гніву нечестивих. Коли настала ніч, було чудо над тілом мучениковим очевидне: багато лямпад ясно палало, і три світлоносні мужі співали співи невимовні священнославні і кадили, і стовп вогненний над мощами святого утвердився. Це чудо багато хто бачив. Один же з юдеїв, його хатина була поблизу того місця, на якому багатостраждальне тіло лежало, думаючи, що священики християнські прийшли взяти його і за звичаєм поховати, взявши лук зі стрілою, наблизився туди, хотівши поцілити в одного з видимих тих гаданих священиків. Напнув стрілу, натягнув, скільки було сили, і, коли хотів випустити стрілу, приліпилася стріла з тятивою до пальців правої його руки, лук же до лівої руки приліплений був, й ані стріли пустити, ані своїх рук від лука і стріли звільнити не міг. І так єхидний той виродок єврейський цілу ніч страждав. Коли починало світати, невидимими стали дивні ті мужі, і стовп вогненний, і лямпади сховалися. І люди всілякого віку сходилися на те місце, дивилися на окаянного стрільця, який напнув лук і стрілу і так лишився стояти, наче залізними оковами, невидимою силою Божою зв"язаний, — і визнав, хоч і не хотів, юдей той детально все, що бачив над мучениковим тілом, і як вчинилася йому від Бога кара за те, що насмілився погане діло почати. Після достатнього виявлення того чуда звільнилися його руки, і прийняв звільнення від кари. Ігемон же, про те довідавшись, злякався вельми і звелів християнам взяти тіло мученикове і поховати його. Християни, взявши його, поховали при церкві своїй чесно.
Минуло декілька днів, фряг той, який передав святого на муки, захотів вкрасти чесне його тіло і віднести до себе: розкаявся у злості своїй. Однієї ночі, зручний час вибравши, прийшов зі своїми до гробу мученикового і, розкопавши місце й гріб відкривши, хотів взяти чесні мощі. Христовий же воїн у ту ж годину явився пресвітерові тої церкви уві сні, кажучи: "Встань швидко, біжи до церкви, ось-бо хочуть мене вкрасти". І зразу пресвітер встав, побіг з поспіхом і на місце прибув, побачив гріб розкопаний і тіло святого, мало не винесене. Скликавши благочестивих людей, розповів, що було, і всі прославили Бога, який прославляє святих своїх. Чесні ж мощі святого мученика взявши, внесли до церкви й у вівтарі поблизу святої трапези поклали. І лежали там ті святі мощі сімдесят літ і більше, і бували над ними часто якісь божественні явлення вночі і вдень. Часом-бо світло якесь чудесне з"являлося, часом стовп вогненний, часом пахощі невимовні від гробу виходили і зцілення хворих відбувалися. Дійшла ж про те слава до тодішнього володаря Молдовлахії і Помор"я благочестивого і христолюбного великого воєводи Іо Олександра — мужа, що багатьма чеснотами себе прикрашав і мучениколюбцем був. І захотів він дуже мати в себе той пребагатий скарб — чесні мощі мученика Христового Івана святого. Порадившись зі священнішим архиєпископом Йосифом, послав одного з вельмож своїх з достатньою кількістю воїнів до Білгорода. Вони ж постаралися, принесли звідти, не гаючись, мощі мученика. І вийшов назустріч великий воєвода зі всіма вельможами, і священніший архиєпископ зі всім духовним чином, і весь люд прийшов, мученика радісно зустрічав зі свічами, і кадилами, і пахучим миром. Великий же воєвода, припадаючи до раки святого, обіймав багатостраждальні його мощі, прикладаючи свої очі й уста до чесних рук мученикових, сліз же доволі з великої радости проливав, визнаючи цього святого мученика хранителем своєї держави, і так з великою шаною поклали чесні мученикові мощі у святішій митрополії у стольному граді Молдовлахійської держави Сучаві. Про зцілення, які тоді (і потім) на різні недуги слабуючим від мощей мученикових подавалися (і нині подаються), нехай (говорить оповідач) розкажуть ті, що прийняли благодать, хай проповідують прийняті від нього добродіяння. Тут же досить сповістити, що такий мав мученицький кінець Йоан святий, так осоромив нечестивого єпарха, таку боротьбу в подвизі показав і вінчався з рук подвигоположника Христа. Таке було доброкупецтво Іванове: мало дав, багато придбав, зрадникові тіло за тягар залишивши, далі не в Трапезунд, а до Вишнього Єрусалиму попрямував, у мученицький лик як мученик, на Авраамове лоно, у поселення святих, у пристань благих, у світлиці нетлінні, де став перед трисвятою і пребожественною Тройцею, їй же слава, держава, честь, краса і поклоніння нині і на безконечні віки. Амінь.
Місяця червня в 3-й день
Святий мученик Лукиліян жив у часи Авреліяна, царя римського. Спершу в язичеському нечестивому багатобожжі перебував і жерцем ідольським був, старий літами, чесний на вигляд і сивий волоссям. Мав мешкання недалеко від Никомидійського града, служив у жертовниках нечистим богам. Тоді, благодаттю Христа, Бога нашого, який нікому загинути, але всім спастися бажає, просвітлений був. Побачив звабу бісівську і блуд еллінський, і прийшов у пізнання істини, і повірив у єдиного істинного Бога, Господа нашого Ісуса Христа, відкинув і зневажив ідолів. І відновилася у старості, як орлові, юність його: відродився святим хрещенням і всією думкою і душею приєднався до любови Христової, виявляв же й иншим еллінам суєту і згубу нечестя їхнього. І наставляв на спасення, ученням своїм приводячи до Христа, і був для багатьох прикладом навернення до Бога. Юдеї ж, які там жили, бачили такий Лукиліяновий з ідолопоклонництва у християнську віру перехід, ще ж бачили й те, що багато хто за прикладом і вченням його покидає кумирослужіння, і приєднується до християн, і хрещення святе приймає, — сповнилися гніву й ненависти. Із заздрости таємні господовбивчі люті отроки склали наклеп на нього, передали його судищу нечестивих — і поставлено раба Христового перед тим, що був тоді в Никомидії, комитом Сильваном на допит. Довго ж примушував комит старця, аби відрікся Христа і знову до ідолослужіння повернувся. Той же ніяк не корився. Через те на гнів зрушився комит, звелів всіляко мучити його, зламати йому щелепу, і палицею без жалю бити, і стрімголов повісити, тоді, після довгого й лютого катування, до темниці вкинути. Побачив Лукиліян святий у темниці чотирьох отроків, які за віру Христову були туди вкинені, — Клавдія, Іпатія, Павла і Діонисія. Зрадів їм, розмовляв з ними про Христа Бога й укріплював їх до подвигу мученицького, аби не боялися тимчасових мук задля вічної на небі винагороди, щоб не лякалися смерти задля майбутнього життя ані щоб не шкодували цвіту юности своєї Христа ради, який готує їм нестаріюче блаженство в Царстві своєму. Молилися всі разом вдень і вночі до Бога й тішили себе надією Христовою. Після багатьох днів знову Дукиліяна святого, вже разом з отроками, мучили і в піч вогненну з ними вкинули. Всемогутній же Бог виявив над ними чудесну свою милість, як же і над тими колись єврейськими отроками, що у вавилонській печі: вогонь-бо в холод перемінився і полум"я — на росу, ще ж і дощ великий зверху пролився, піч до решти погасив. І вийшли святий Лукиліян і юнаки неушкодженими. Таке преславне чудо Боже осліплені невірством і злістю елліни зараховували не Божій силі, але чарам християнським. Засудив тому неправедний суддя мучеників святих на смерть і відіслав їх до Візантії, щоб там кару прийняли.
Коли вони досягли Візантії, святих чотирьох юнаків — Клавдія, Іпатія, Павла та Діонисія — мечем було потято, а святого Дукиліяна на хресті повісили й по цілому тілу цвяхами прибили. Так Богові дух передав. Виглядає так, що його на хресті розіп"яли юдеї, бо в каноні у пісні третій сказано про те таким віршем: "Юда передав Ізбавителя Христа колись боговбивцям, ти ж нині беззаконними юдеям переданий". Приєдналася ж до вінця їхнього страдницького і свята діва Павла. Вона, від батьків вірних народжена, до любови Христової з юности серцем розпалилася, берегла дівство своє для Жениха безсмертного і старалася бути достойною Небесної Оселі. По батьках осиротівши і досить маєтків маючи, обходила темниці і в"язнів, що за Христа страждали, відвідувала, золотом у сторожів вхід собі в темницю до святих купувала і служила рабам Христовим, все необхідне подаючи їм із майна свого. Голодом і спрагою мореним приносила їжу і пиття, нагим давала одяг, зранені тіла мученицькі, що струпами гнили, лікувала, обмивала, обтирала, лікувальні пластирі прикладала й полотнами чистими обв"язувала. Цілувала ж їх, бо рани за Христа терпіли, просила їх зі сльозами, аби помолилися за неї до Христа Бога, щоб не полишав її милости своєї. Та вибрана невіста Христова і до святого Лукиліяна, коли він у Никомидії у темниці з отроками сидів, приходила і корисними його повчаннями насолоджувалася. Коли ж мучений був святий з юнаками, вона дивилася на подвиг їхній, у глибині серця свого ревно за них до Христа молилася, щоб укріпив рабів своїх і подав їм терпіння та допомогу перетерпіти муки до кінця задля слави імени Його святого. А коли розходилися люди, вона йшла на те місце, де святих мучили, збирала із землі пролиту кров їхню і як велику святиню в себе зберігала. Коли вели старця і чотирьох юнаків у Візантію на смерть, вона пішла за ними, служачи. Коли ж святих отроків потяли, та дівчина свята зібрала чесні їхні тіла і благоговійно поховала. Після кончини ж святого Лукиліяна і святих отроків, знову в Никомидію повернулася. Подібне до першого робила, і довідалися нечестиві, що вона християнка, взяли і до того ж Сильвана-комита на суд привели. Бачачи її після багатьох облесних, ласкавих і грізних та погрозливих вмовлянь непокірною, комит звелів її оголити й бити різками та палицями довго й немилосердно. І коли вона знемогла тілом (але не духом) від багатьох ран, ангел Господній явився і зцілив її. Прийнявши тілесне здоров"я, мучениця сміливішою і мужнішою в муках виявилася. Тоді в уста били її жорстоко, бо дошкульними словами докоряла катові. Після того в темницю її вкинули, і знову на допит вивели, у піч вельми розпалену вкинули — і вийшла з печі без шкоди, бо так, як же і попереднім святим мученикам, сила Божа остудила силу вогненну, аби невісти Христової палюче полум"я не торкнулося. Після цього кат засудив її на смерть, щоб мечем її потяли, і у Візантію відіслав, аби там само кару прийняла, де і Лукиліян святий з юнаками кінець прийняв. І коли була мучениця Христова на місці тому, де Аукиліян хресну за Христа прийняв смерть, багато дякувала Богові, який сподобляв її вінця мученицького і приєднання до святих. І, помолившись як годиться до Господа, схилила під меч дівочу свою голову радісно, і страчена була, прийшла з долішніх у горішні й увійшла в Оселю Небесну, у радість Господа свого, подвійним вінцем — дівства і мучеництва — увінчана від найлюбішого Жениха свого Христа, Господа нашого.
Преславних мучеників перемоги над дияволом та його слугами і страждання подвижників Христових згадувати — ніщо инше, як лише славу Христа, Бога нашого, сповіщати і силу Його проповідувати в доброподвижних мучениках, що задля слави пресвятого імени Його постраждали. Бо у всьому сам був переможцем, як же і мовив: "Будьте відважні, Я переміг світ". Він-бо раніше від усіх сам з ворогом боровся. Мученики ж святі, які по Ньому страждають, — тіло Його сповнюють, за словами апостольськими, "нестачу скорбот Христових у тілі своїм". І щоразу мученики, за пресвяте ім"я Його подвиг чинячи, умирають нездоланні, оскільки в них Христос переможцем проповідується, у них-бо Він, як у тілі своєму, страждає, у них і перемогу свою над супостатом являє і прославляється, — прославляє ж із собою і своє тіло, що за Нього страждало, тобто мучеників святих, які найближчі Йому зі всіх у славі, бо були наслідувачами Його у стражданнях. Тому годиться і нам добрих воїнів Христових славити і похвалами прославляти, їхнім же ученням і прикладом мужніх подвигів Церква Христова сіяє у цілому світі. Самі ж під вівтарем, в одяг білий одягнені, кров"ю власною закривавлені, Христовою ж вибілені, у блаженному житті спочивають. З їхнього же лику був святий Лукіян, його ж у самій купелі хрещення осяяла божественна благодать, і зразу можна було побачити, що має бути великий і преславний серед людей. Лукієм був від своїх батьків по крові названий, які від великого антипата Лукія не тільки вели свій рід, а й ім"я його успадкували. Пізніше ж, благодаттю Святого Духа і за звичаєм Святих Отців, при хрещенні те ім"я його на краще перемінилося. Той, що його батьки назвали Лукій, тобто блискучий, примноженням у ньому Божих обдарувань досконаліше ім"я здобув — Лукіяном назвався, що означає світлоявлений, звідки видно, що у світлі нової благодаті мав бути світлом світу в Господі. Був же від народження римлянином, роду чесного, чеснішим став через переродження християнське, — став-бо усиновленим вічному Цареві. Був же у премудрості вправний, грецьку і римську мови знав, мудрішим же став в ученні Петровому, святого апостола: до нього пристав, і став йому учнем, і від нього напився небесної премудрості. Навчився від нього звичаїв і трудів апостольських і після страдницької кончини його багато місць в Італії пройшов, сіючи насіння слів Божих.
Коли досконалим був у премудрості Божій, тоді прийшов, Богом наставлений, святий Діонисій Ареопагіт до Риму, хотівши відвідати ув"язнених апостолів Петра і Павла, але вже серед живих їх не застав. Блаженний же Климент у той час був папою, престолом апостольським правив, він прийняв Діонисія любо, зі всілякою достойною святости його честю, ще й була між ними давня духовна в Христі любов, і той у нього часу немало затримався, тішилися взаємно баченням один одного, і душекорисними насолоджувалися бесідами, й утверджували один одного не лише словами, а й добродійними прикладами.
Одного разу блаженний Климент, сповнений Духа Святого, сказав: "Чи бачиш, о любий мій брате Діонисію, які жнива Господньої сівби в народах, робітників же мало у проповідуванні Слова Божого. А тому що ти добре у православній вірі навчений і у всіляких чеснотах християнського закону досконалий, іди тому, прошу тебе, в ім"я Господа нашого Ісуса Христа, у західні краї як добрий Його воїн і стань проти ворогів Господа нашого, і перемагай силою Бога, що зміцнює тебе". Погодився на це всім серцем святий Діонисій, почав йому блаженний Климент шукати і збирати друзів, помічників і співслужителів благочестивих і премудрих, які б життям і святістю сяяли. Між ними ж вибрав і цього святого Лукіяна, і поставив його єпископом, і до святого Діонисія послав, щоб був йому супутником і сподвижником у проповіді слова, для инших же — отцем у Святому Дусі, учителем і наставником. Так блаженний Климент влаштував, люб"язними словами утверджував їх, кажучи: "Ідіть, любі браття, ідіть, нездоланні Христові воїни, і як був Господь зі святими отцями нашими апостолами і з їхніми подвижниками, так нехай буде і з вами, коли проповідуватимете ім"я Його святе, ви-бо велику і незліченну кількість людей серед язичників маєте знайти для Господа і ввести їх в загороду Його. Так довго Климент святий з ним розмовляв і, з любов"ю попрощавши і благословивши, відпустив з миром. Вони ж усі разом пішли, проповідуючи Христа спочатку по всій Італії.
Недалеко від Тіцінум-града, в одному місці, що Парма називалося, блаженний Лукіян благовістував людям словом Боже, відвертаючи їх від суєтного ідолослужіння. Люди ж того міста, невірні, надто ідолам служили, не терплячи образи богів своїх ані благовістя слова Божого не сприймаючи, — зразу схопили Лукіяна і, досить позбиткувавшись з нього, у громадську темницю вкинули. У неї ж входячи, блаженний з великою веселістю співав так: "Настав мене, Господи, на путь твою, і ходитиму в істині твоїй". І знову: "Спрямуй стопи мої на стежки твої, щоб не зрушилися стопи мої". І так радів у Господі святий муж, перебуваючи у тій темниці, як під покровом крил Божих, і цілого себе під захист Христовий віддав, молився до Господа, кажучи так: "Виведи, Господи, з темниці душу мою сповідувати ім"я Твоє, бо мене чекають ті, що мають бути праведниками, щоб через мене, Христе, Спасителю світу, до Тебе навернулися з поганства, які покликані до життя вічного". Коли такі і їм подібні молитви святий з усього серця свого творив, зразу молитва його досягла неба й увійшла у вуха Господні — молився-бо, аби не втратити на шляху своїх, з якими бажав іти до страждання і дістатися, куди був посланий. За це молився не тому, що боявся померти за Господа свого, пречудовий цей Христовий воїн, але щоб спершу примножити для Господа плід духовний і так після великих щасливих жнив разом з друзями своїми прийняти вінець мученицький і винагороду за труди свої. Тому скоро послалася йому Божа допомога: були там инші християни, які, довідавшись, що сталося зі святим тим мужем, прийшли вночі до темниці, задля любови Христової, і пута з нього скинули, і зробили його вільним іти разом зі святими його друзями. Те святе товариство, від Господа наставлене, прийшло щасливо у славний град італійського краю Тіцінум, инакше ж Павія названий. Там же і спочили трохи по трудах, проте не переставали примножувати славу Божу, не втомлювалися в різних місцях проповідувати слово Христове багато, і було на них видно здійснення слів пророчих: "Які гарні ноги тих, що благовістують мир, благовістують добро". Неможливо описати, як вони за короткий час до Христа навернули багато тисяч людей, благовістуючи всім слово спасення, помагала ж бо їм сила Божа настільки, що, дивлячись на них, здавалося, бачиш небесних громадян — знаменнями і чудами посеред усіх сяяли, просвітлюючи Божі вибрані душі.
Тоді, вийшовши з Італії, досягнули берега морського й сіли в корабель, вирушили туди, куди Дух Святий наставляв їх. І прибули до пристані града Арелятина радісно, і вийшли з корабля — прийняли їх із шаною і любов"ю мешканці того града. Там спочивши, почали, подібно до святих апостолів, вибирати собі краї для проповідування Божого слова. Маркел-бо святий з кількома братами в Іспанію пішов, Сатурнин же блаженний — в Галію, аби проповіддю Євангелія Христового всюди поширювати і примножувати серед народів Церкву Божу аж до океану Британського. А святий Діонисій з блаженним Лукіяном та иншими в межі Парисійські прийшли. Звідти Лукіян святий з Максіяном-пресвітером і з Юліяном-дияконом у Бельгію на проповідь відлучилися, там сповіщаючи ім"я Господнє, власті ворожі перемагаючи й Христову утверджуючи Церкву. Святого ж Духа благодаті напоєний і сповнений, не менше ж прикладом добродійного життя, як же і словами наставляв Лукіян людей до спасення. До того ж мав дану йому від Бога силу чинити чуда і лікував усілякі хвороби й недуги серед людей. Таку ж владу прийняв над бісами, що ті, одне лише веління його почувши, зразу втікали з людей, яких мучили. Вдень же і вночі ненастанно проповідуючи Христа, молився і чував, вправлявся ж у пості щоденному, і в повстримності, і у всілякому умертвлюванні плоті, яким себе щодня мучив, допоки, за словом апостольським, поставив себе жертвою живою святою і богоугодною перед Богом. Щоденною його їжею були лише малий окраєць хліба і зілля, питтям же — вода — насичувала його сила Божа, і тіло його струджене благодать Христова зміцнювала. Вінця ж мученицького настільки бажав блаженний, що вже здавався мертвим для світу. Хрест свій ніс завжди, йдучи за Христом Господом, справді знав, що таке муки подвійні: одні — в таємниці, инші ж — явно. І спершу таємно мучив себе умертвленням тіла свого (хоч і всім відомою була повстримність його), аж поки не увійшов у відкритий мученицький подвиг і не увінчався нев"янучим вінцем від Господа. Був-бо умертвленням плоті знеможений, терпінням прикрашений, у дивовижному смиренні утверджений, сповнений лагідности — і в таку досконалість чеснот прийшов, що, на землі тілом живучи, уже, здавалося, з ангелами духом мешкав на небі. Через те завжди лицем світлий і любий виглядав, мирний розумом, дивною сивиною прикрашений, і весь образом був земним ангелом, небесною ж людиною.
Коли ж про нього слава по цілому краю тому розійшлася, приходили до нього люди, бажаючи від нього хреститися, і хрестилися в ім"я Отця, і Сина, і Святого Духа. Ідолів же, яких перед тим шанували, ламали. Давній же ворог — диявол, бачачи себе осміяним від тих, кого Христос через своїх рабів до себе привів, усі хитрості своєї підступности на зруйнування святої Божої Церкви звернув і Доміціяна, який після Нерона, сина погибелі, друге гоніння на християн підняв, настільки настановив та на такий гнів і ненависть підняв, що той звелів, аби у всій державі римській усіх християн змусити або богам тесаним жертву принести, або, всіляко їх мучивши, вбити. По цілій державі царства свого, по градах і селах, Доміціян нечестивий розіслав наказ, аби всі народоначальники переконували християн до ідолопоклоніння і жертв, а тих, що не коритимуться, різними страчували муками. Послано тому гонителів Христового імени у Галію — шукати воїнів Христових, а найбільше тих, що з Риму туди прийшли, про них же слава вже дуже примножилася була, — і щоб разом з ними винищити в Галії ім"я Христове. Було ж посланих туди гонителів троє, їхні імена: Латрин, Ярій і Кантор, — їм окремо було наказано шукати святого Божого раба Лукіяна, аби, схопивши, або на суд цісарський його привести, або зразу мечем убити, якщо не захоче ідолам принести жертви. Пройшли ж вони валлійські міста і села — ніяк не знаходили шуканого. Тоді дійшла до них вістка, що муж Божий Лукіян, проповідуючи Євангеліє Вічного Царства, бельгійський народ просвітлює. Те почувши, вони, сильною люттю і гнівом розпалені, туди швидким кроком пішли. Ще не встигли туди прийти, а святий Лукіян довідався про близький їхній прихід — відкрив йому Святий Дух. Залишився на місці, де вчив народ слів життя, і з ним була велика кількість людей, які вже через його проповідування до Христа навернулися. Переконував їх настільки ревно, наскільки мав надію вічноблаженної винагороди, кажучи: "Ось, браття і діти, в Христі любі, вже мені Господь мій Ісус Христос трудів моїх плоди і винагороду, раніше обіцяні, віддати хоче, тому, о найлюбіші, залишайтеся міцні й непохитні у вірі Христовій. Я-бо вже старий і втомлений, вінцем мученицьким тішачись, до Господа від вас піти спішу. Ви ж у Божій благодаті, яку прийняли, постійними залишайтеся, аби не відвернув вас від віри Христової страх перед катами, аби не злякали вас погрози, щоб не зловили ласки, ані обіцянки якихось почестей і багатств не відкинули, але щоб у майбутньому житті вічною радістю ви насолодилися, де ж вам невимовна винагорода приготована. До неї ж при добрій надії поспішаю і я і через те гніву гонителів не лякаюся". Це мовивши, звів очі до неба й дякував Богові перед усіма, що удостоює його частки святих мучеників і не розлучає з його друзями. "Дякую, — казав, — Тобі, Господи Ісусе Христе, Сину Бога живого, що мене другом блаженного Діонисія і його сподвижників при кончині вчинив і в трудах дорівняв мене до них. Прошу тому Тебе, щоб у Царстві Небесному Ти мене поселив з ними разом". Те промовивши, вийшов з града, що Белвак називався, не через страх втікаючи від мук, але щоб, за заповіддю Господньою, яка від гонителів утікати велить, подати приклад стадові своєму. І так ішов з блаженними співстраждальцями своїми Максіяном-пресвітером і Юліяном-дияконом. Не припиняв душекорисних бесід і молитов у всій дорозі, доки не досягнув вершини гори, на яку йшов, що поблизу ріки, названої Таре, яка тече із заходу за три поприща від града. Коли її перейшов, став, наче град, що на вершині гори стоїть і не може сховатися, бо й сама гора та над рікою прекрасно стояла, — усім здалеку видно її було. Там блаженний, як на видовищі, став твердо і замислив мученицького вінця чекати.
Вищезгадані кати, дійшовши града і в ньому святого Лукіяна не знайшовши, почали точніше допитуватися, куди він пішов. І сказано їм було, що недалеко від града народ учить. Вони ж зразу швидкими кіньми поспішили і тої гори досягли, де чоловік Божий з народом і зі своїми учнями був. Спочатку взяли святих служителів Божих Максіяна і Юліяна, щоб, їх мучачи і вбиваючи, налякати Лукіяна святого і притягнути до пошанування ідолів. Коли ж взяли мучеників, наказували їм грізно, щоб ідолам жертви принесли, і погрожували: "Якщо не принесете жертв богам нашим безсмертним, зразу мечем від нас покарані будете". Вони ж твердими були у вірі — сміливо відповідали: "Ніколи ж не поклонимося ідолам, бо вони суєтні і є ділом рук людських. Ми ж пізнали єдиного істинного Господа — Ісуса Христа, Сина Бога живого, за віру в Нього готові померти". Це чувши, злочестиві зразу перед лицем святого Лукіяна вбили їх мечем. І так святі прийняли обіцяні від Господа вінці й до лику святих мучеників приєдналися. Через їх сповнення святий Лукіян веселився, славив Бога і перед усіма мовив: "Радію і веселюся в Тобі, Господи, Боже мій, що бачу, як діти мої прийшли до вінця слави Твоєї". Тоді Латрин, і Ярій, і Кантор з люттю і гнівом, наче єдиними устами, грізно до блаженного сказали: "Чи ти той, хто чарами зваблює народ, щоб не корився велінням нездоланного цісаря і цілого римського сенату і щоб жертви благоприємної не приносив богам безсмертним?" Їм же блаженний Лукіян відповів: "Я не волхв, а раб Ісуса Христа, навчений не чарування, а божественної премудрости, нею ж людям Божим шлях істини показую і повчаю їх, як без перешкод мають іти за Господом моїм Ісусом Христом, що з неба на землю зійшов, аби творіння своє пречистою своєю кров"ю з рабства ворожого викупити і від ідольського, краще ж сказати демонського, поклоніння відвернути. Тоді ті, що з пітьми зловір"я у світло істинне приведені, отримають спасення. Бо праведно перед Ним одним серця схиляти — Він за визволення всіх доброзволив розіп"ятим бути й померти". Вони ж мовили: "Як ти Богом визнаєш Того, хто не лише помер, як ти кажеш, але й розіп"ятий?" До них же сказав святий Лукіян: "Хоч ваше невірство і не достойне слухати тайни Небесного Царя, проте задля багатьох вірних, що стоять тут, коротко скажу дещо. Бог істинний, Бога істинного Син, який з передвіку завжди був з Отцем, наприкінці віків захотів оновити рід людський, що згинув через переступ Адамовий, і доброзволив народитися нетлінно й невимовно від Пречистої Діви, щоб бути істинним Богом й істинною людиною в одній особі подвійного єства — один Христос, істинний Божий і Людський Син. І той, хто був безпристрасним Божеством і завжди був з Отцем, не лише став видимий, а й у стражданнях за нас підвладний природі людській зробився задля викуплення нашого, слухняний Богу Отцеві аж до смерти, смерти ж хресної. Якщо б Син Божий не захотів стати Сином людським і не одягнувся в образ смертного, то ані рід людський в Бога не отримав би прощення, ані смертні не одягнулися б у безсмертя". Це й иншого багато блаженний Лукіян говорив — кати, вельми гніву сповнені, сказали: "Вже глибокої досягнув ти старости, і вже час тобі припинити дитяче марнослів"я. Але тому, що суєта велика тебе зваблює і надмірне багатомовство робить безумним, ти без усілякого сумніву на смерть іти насмілився і не боїшся. Справді говоримо тобі: якщо скоро не покаєшся, і не покинеш такого безумства і дерзновення, і не принесеш богам безсмертним доброприємної жертви, — зразу старість твою без жалю на люті віддамо муки". Тоді, сівши, почали кати грізними словами питати його, кажучи: "Ім"я твоє нам і народження сповісти швидко". До них же воїн Христовий відповів: "Батьки мої назвали мене Лукієм. У святому ж хрещенні, яким я відродився для життя вічного в Христі, Лукіяном я перейменований. Родом же я римлянин, ним називатися в цілому світі почесно. Та я не хвалюся тим, що римлянином є, а тим, що рабом я є Господа мого Ісуса Христа, що й ви очевидно можете в мені бачити, бо нема инших для мене життя і слави, лише Господь мій Ісус Христос, і померти за Нього — здобуток".
Тоді кати сказали: "Є те, що ми казали: ти — волхв і звабник тих, які тебе слухають. Найбільше ж гордий ти є, бо не перестаєш говорити безсоромно ані своєї натрудженої старости не жалієш. Якщо ти римлянин, то чому від пошанування римських богів нерозумно відступив, їх же цісар зі всім синклітом римським шанує, їм же цілий світ поклоняється?" Відповів святий Лукіян: "Благодаттю Христа, в якого я хрестився і якого пізнав як істинного Бога, не лише диявола й ідолів, але і всіх діл його вірою я відрікся. А те, що я говорю й проповідую про Христа Господа, ви ані чути, ані пам"ятати не хочете: осліпило вас невірство ваше і цісаря вашого разом зі всім синклітом його. Від них же такий наказ приносите, аби ми, люди, творіння розумне, приносили жертву дияволам і схиляли шиї перед бездушними ідолами, руками людськими створеними. Латрин же, Ярій і Кантор не хотіли слухати безчестя богів своїх і цісарських — поклавши на святого руки і зв"язавши його, передали воїнам. Ті ж, простягнувши мученика, грубими бичами били його довго й немилосердно. Христовий же воїн у муках тих ані болем не був переможений, ані погроз не страхався — міцний був у вірі Христовій. Знеможене старістю і зранене тіло укріплював бадьорістю духа настільки, що, і лицем, і розумом незмінний, Христове ім"я великим голосом не переставав ісповідувати, кажучи: "Христа, Сина Божого, і серцем, і вірою, й устами хвалити ніколи не перестану". Тоді кати, ще більше розлючені, звеліли мученика святого мечем убити. Один із воїнів витягнув меч, вдарив у приготовану вже до страти шию святу і пречисту відтяв голову. Коли ж святе його тіло лежало бездушно і ще рухалося, бачили всі, і самі убивці, як світло велике з неба над ним засіяло, разом же зі світлом і голос був зверху, що говорив: "Радій, добрий рабе Лукіяне, що за Мене кров свою пролити не злякався. Прийди і прийми вінець, раніше тобі обіцяний, і зі святими на небі оселися, прийди й унаслідуй обитель вічної слави, з ангелами тобі приготовану". Цей голос був не для святого, який завжди знав про обіцяну для себе від Бога винагороду, а для людей, що навколо стояли, щоб у вірі в Господа нашого Ісуса Христа, яку довго святий Лукіян проповідував, міцніше утвердилися. Було це в день суботній на горі вищезгаданій, за три поприща від града. Те бачачи й чуючи, люди, котрі вірили і котрі не вірили, — всі страхом великим охоплені були. Одні-бо звідти втікали, инші дивувалися з радістю, бачили себе звільненими від сітей диявольських, проте важко було дивитися на блиск явленого світла — трохи з місця того відходили. Мертве ж тіло святого, чудесно якусь силу живого руху прийнявши від Бога, піднялося із землі і стало на ногах. Тоді, взявши своїми руками пречеснішу свою відтяту голову, святий Лукіян пішов без перепон, ведений благодаттю Святого Духа, що жив у ньому, також і з допомогою ангелів, і, наче живий, твердими кроками йшов, несучи голову свою святу, як же і друг його святий Діонисій у Паризькому граді так вчинив. Пройшов же шляху десь три поприща, вищезгадану ріку Тару по воді перейшов і досягнув місця, яке собі чоловік Божий для поховання вибрав, і, там на землі лігши, з миром спочив у Господі. Люди ж благочестиві, мучениковою проповіддю до Христа навернені, прийшли й намастили святе його тіло ароматами і, полотном чистим обгорнувши, з великою честю поховали в присутності ангелів. Коли гробу віддавалося тіло те святе, чути було, окрім земних ароматів, инші якісь, дивні й невимовні, пахощі. Тож усі, що там були, дивувалися, один одному казали: "Що це таке?" Тоді сказали: "Слава Тобі, Господи Ісусе Христе, що такі удостоїв нас відчути пахощі, яких ніколи ніздрі наші не вдихали. Слава Тобі, Христе Спасителю, бо так пахощам тими ми насолодилися, що далі ніякого блага не втратимо". І скільки вони те говорили, стільки їм ті божественні пахощі подавалися — і це безсумнівно свідчило про присутність святих ангелів, які від початку страждання мученикового невідступно при ньому були аж до його смерти і поховання. Благочестиві ж грабарі, закінчивши чесне поховання, поклонилися всі до землі, зі зворушеними серцями взивали й говорили: "Віримо в Тебе, Ісусе Христе, що Ти істинний Божий Син, з Отцем і Святим Духом царюєш на небі, як же ми від святого мученика твого Лукіяна вухами чули і серцем вірити навчилися". Багато ж людей з навколишніх градів і сіл подивитися туди прийшли. Таке бачачи, останні ж від тих, що бачили, чувши, розчулилися серцями своїми — і того ж дня повірили в Господа нашого Ісуса Христа, Сина Божого, душ десь п"ятсот. А перед тим ученням святого Лукіяна у краю тому навернених було до Христа до тридцяти тисяч всілякого роду і віку. Вони ідолів покинули, ісповідали Бога Отця ненародженого і Сина Його єдинородного, разом зі Святим Духом у Тройці істинного і єдиного Бога. Після того одні з них зі старанністю збудували церкву над гробом мучениковим, на славу Божу, на честь же угодника Його Лукіяна святого. Тіла святих мучеників Максіяна та Юліяна поховали на горі, де вбиті були. Але пізніше, коли християн стало більше, звідти їх перенесли і разом з тілом блаженного Лукіяна поклали. І багато тим, що там молилися, подавалося благ від Господа нашого Ісуса Христа заступництвом святих Його мучеників. Як єдиною була їхня віра, єдиною любов і єдине у стражданнях ісповідання, так, віримо, єдине в них у вічному блаженстві співжиття і Вічного Царства спадкоємство. Дякуємо тому Творцеві нашому, що свідки Його тричисленні, Тройцю ісповідуючи, через муки сповнилися, їх же благоговійно шануємо, знаючи, що від них подається сліпим прозріння, кривим ходіння, від бісів звільнення, і багато від різних недуг зцілення молитвами їхніми святими, благодаттю ж Господа нашого Ісуса Христа. Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.