Святий Єфрем був спершу воєводою країв східних, за царювання Анастасія, також і Юстина, після того патріярхом Антіохійським поставлений був. Муж, вірою благочестивий, життям добродійний та богоугодний, до убогих вельми милостивий, до тих, що в біді, милосердний і співчутливий і до всіх люб"язний. Вибрання ж його на патріяршество було з Божого благовоління — через відкриття про те одному святому єпископові у час, коли град Антіохія після зруйнування відбудовувався. Розмножилося тоді в Антіохії різних єресей і єретиків, несторіян і євтихіян та инших. Й ображали божество Христове, і Пречистої Божої Матері честь принижували — тому гнів Божий торкнувся града. Місяця травня у 29-ий день, у п"ятницю в полуднє, почався землетрус великий, ще ж і вогонь невгасимий зайнявся. Від землетрусу руйнувалися і падали кам"яні споруди і мури града, вогонь же все пожирав, сильний гнів Божий на грішних людей явно показуючи. І мало що не стала Антіохія як Содома і Гомора — більша частина міста загинула, і незліченна кількість людей: одних убили будинки, що руйнувалися й падали, инші у вогні згоріли. Останнім зі всіх помер Євфрасій, патріярх Антіохійський: стовп на нього якийсь упав. І були для людей, що залишилися, плач і ридання великі, і страх у навколишніх градах і краях. Коли впав той гнів Божий на Антіохію, дехто зі святих отців, що на дальшій відстані були (як же преподобний Теодосій Великий у Палестині і преподобний Зосим у Кесарії Палестинській), бачили все ясновидними очима і ридали, молячись до Бога, щоб до решти не нищив града, на який праведно розгнівався.
Після того страшного землетрусу і великої пожежі послано було в Антіохію від царя Юстина східного воєводу — цього блаженного Єфрема, щоб обновив град новими спорудами. І виконував старанно наказане йому діло. Був же там між робітниками один нікому не відомий єпископ, який покинув свій сан і чин відклав — в образі жебрака будував з робітниками споруду. Одного дня Єфрем-воєвода таке про того єпископа мав одкровення. Спав єпископ на землі, стомлений роботою, і було видно, як стовп вогненний над ним стоїть, аж до неба сягає. Це ж бачив блаженний Єфрем не раз ані не двічі, але багато разів — і вжахнувся. Було ж то справді чудо страшне й жаху сповнене. Не знав воєвода, що робітник той — єпископ. Як-бо можна було пізнати, хто він є: на вигляд чоловік простий і убогий, голова повна пороху, одяг полатаний, подертий і землею обмащений, весь схудлий — виснажене мав тіло великою повстримністю і працею надмірною. Отож прикликав Єфрем робітника того і спитав його на самоті, хто він і звідки і як називається. Той же мовив: "Один з убогих міста цього, не маю чим підтримувати життя свого, тому працюю і плату беру, і Бог годує мене". Єфрем же, Богом зрушений, сказав до нього: "Повір мені, не відійду від тебе, поки не скажеш мені про себе всієї правди". Той же, примушений, не міг більше про себе приховувати, сказав до воєводи: "Дай мені слово перед Богом, що не скажеш нікому про мене, доки я живий". І присягнув йому Єфрем. Той же сказав йому: "Я єпископом був, Бога ради покинув єпископство і прийшов сюди, серед незнайомих людей, і, працюючи, здобуваю з труду свого малий цей хліб. Імени ж свого і міста, в якому я був єпископом, не повім тобі. Ти ж до милостині, яку чиниш, ще додай щедрот своїх: у ці дні має Бог возвести тебе на апостольский престол цієї Антіохійської Церкви, щоб випасав ти людей, яких зібрав кров"ю своєю Христос, істинний Бог наш. Роби, як же сказав тобі, більші милостині і чини подвиг добре, ставши проти єретиків за православну віру: такими жертвами Бог насолоджується ". Це мовивши, той незнаний єпископ пішов від нього. Блаженний же Єфрем-воєвода, таке чуючи, здивувався і сказав собі: "Скільки має Бог таємних рабів своїх, їх же Він лише один знає". Єпископ же, пішовши, не був з робітниками, а подався куди-інде, уникаючи впізнання і марної людської слави. Пророцтво ж його збулося скоро. Через небагато днів Єфрем блаженний Божими судами поставлений був патріярхом великого града Божого Антіохії.
Яка ж цього святішого патріярха Єфрема ревність була за благочестям, разом і святість, зрозуміло з цього. Якось розповіли йому про одного стовпника, який був у краях Ієраполя, що він до зловірних севиріян приєднується. Пішов до нього сам великий архиєрей Божий і вчив його, разом і просив, аби відступив від севирового злочестя і приєднався до святої соборної апостольської Церкви. Відповів йому стовпник: "Я до собору вашого ніяк не приєднаюся". Сказав йому патріярх: "Як бажаєш, аби сповістив я тобі, що благодаттю Господа нашого Ісуса Христа чиста соборна апостольська Церква від зловірних учень?" Стовпник же, хотівши налякати патріярха, сказав: "Пане патріярше, накажімо запалити вогонь великий і увійдімо в нього — я і ти. І хто з нас вийде з вогню цілий, неушкоджений, того віра праведна і за тим всі нехай підемо". Відповів йому святіший патріярх: "Годиться тобі послухати мене як батька і нічого не випробовувати, що вище сили нашої. А тому що випробовуєш речі, які силу мого окаянства перевищують, уповаю на милосердя Сина Божого всесильного і покладаюся на Нього, що задля спасення душі твоєї і те зробить".
Тоді сказав патріярх до тих, що біля нього стояли: "Благословен Господь, принесіть сюди дрова". Коли ж було принесено дров багато, звелів патріярх запалити перед стовпом вогонь великий. І мовив до стовпника: "Зійди зі стовпа, і, за рішенням своїм, увійдімо обидва у вогонь". Стовпник же подивувався великій патріярховій вірі і міцному його на Бога упованню і не хотів зі стовпа зійти. Сказав йому патріярх: "Чи не ти так вирішив і таким чином вибрав спокусити Бога, то чому нині цього зробити — у вогонь увійти — не хочеш?" Тоді патріярх зняв із себе омофор, став поблизу вогню, звів очі до неба й помолився до Бога, кажучи: "Господи Ісусе Христе, Боже наш, що ізволив спасення нашого ради воплотитися й народитися від Пречистої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії, нині покажи нам правдиву віру". І, закінчивши молитву, вкинув омофор свій у вогонь. Горів же вогонь десь три години, коли ж дрова до решти згоріли, взяв патріярх омофор з вогню цілий й анітрохи не пошкоджений. Тоді стовпник, бачивши, що було, пізнав точно, що правдива віра патріярхова, і відрікся зловір"я свого, і, Севира проклявши, прийшов до святої соборної апостольської Церкви, і з руки святішого патріярха Єфрема прийняв святе божественних Таїнств Причастя — і прославив Христа Бога. Багато й инших знамень цей великий угодник Божий зробив і паству добре випас. Переставився до Бога, для якого ж усі дні земного життя свого служив вірно і правдиво, й увійшов у радість Господа свого. І кого ж благочесно прославляв на землі, того нині славить на небі зі всіма, що славлять Його, нині і на безкінечні віки. Амінь.
У житії святого Єфрема Патріярха згадано двох преподобних отців-ясновидців, які заздалегідь зруйнування Антіохії бачили, — Теодосія Великого і Зосима. Теодосієве житіє святе всім відоме, в 11-ий день місяця січня написане. А тому що житіє і святість преподобного Зосима нинішньому часові не відомі, хай покладене буде тут і про нього з Євагрія, грецького історіографа. Два були в Палестині Зосими преподобні : перший, якого в житії Марії Єгипетської згадано, де й про Зосима-єретика, що жив в инший час, йдеться; иншого святого Зосима нині в житії Єфремовому згадано, про нього ж Євагрій у Книзі 4-ій, у главі 7-ій пише таке.
Зосим преподобний родом був фінікійцем, народився у Синді, селі Фінікії Поморської, що за двадцять стадій від града Тира. Чернечого життя навчаючись, повстримністю, і постом, й иншими чеснотами, що в ньому сяяли, таку благодать собі у Бога виклопотав, що не лише від будь-якого збентеження совісті своєї вільний був, але й майбутнє і те, що на більшій відстані діялося, наче таке, що тут було, бачив прозорливими очима. Монастир же його був поблизу того ж села Синди, де народився. Якось трапилося йому бути в Кесарії Палестинській, де в той час єпископом був преподобний Йоан, прозваний Хозевит, з обителі Хозевитської, що була не дуже далеко від Єрусалиму на шляху, що вів до Єрихону. Взято було Йоана насилу на єпископство за добродійне життя його. У тому ж Кесарійському граді мешкав один благородний муж, саном патрицій, на ім"я Аркесилай, благочестям і всілякими добрими ділами прикрашений. У нього перебував преподобний Зосим, прийнятий був від нього чесно. Саме в той час, коли Антіохія впала, почав старець раптом стогнати, і важко ридати, зітхання з глибини серця випускати, і стільки сліз пролив, що землю ними намочив. Тоді попросив кадильницю, вугіллям ж гарячим і тиміяном наповнив і покадив усіх, що там були. Після цього на землі хрестоподібно простягнувся і почав молитвами умилостивлювати Господа. Тоді Аркесилай спитав, чого він так збентежився. Він же голосно відповів: "Голос страшного зруйнування і падіння Антіохії загримів для мого слуху і вуха мої пронизав". Аркесилай же й инші, що там були, дивувалися і жахалися, позначили, записавши, той час, коли ж те промовив преподобний, а потім невдовзі довідалися про те точно, що правду казав старець. У той-бо саме час впала Антіохія, коли старець, заплакавши, до молитви простягнувся і про падіння те сповістив.
Є й инших багато від нього чуд, їх же більшу частину оминувши, найбільші тут згадаємо. Трапилося тому Аркесилаю прийти в обитель преподобного, що в Синді. Лежала та обитель від Кесарії Палестинської десь за п"ятсот стадій. Тим часом у домі Аркесилаєвому жінка його якось випадково виколола собі спицею око і хвора була дуже. Про те почувши, святий єпископ Йоан Хозевит поспіхом до неї пішов оглянути рану і побачив, що зіниця випала й око з місця вийшло. Одному з лікарів, що там зібралися, звелів, взявши губку й око, що випало, на місце вкласти й губку до нього прикласти, м"якою хусткою прив"язавши. Коли це діялося, вирушив вісник швидким бігом до Аркесилая, сповіщаючи йому про те, що трапилося в домі його. І зустрів його в обителі Синдійській, коли з преподобним Зосимом сидів і провадив бесіду духовну. Коли ж сповістив йому вісник ту річ, почав той ридати гірко і рвати на собі волосся. Преподобний же Зосим спитав про причину ридання його і, довідавшись, увійшов у внутрішню келію свою, у ній же, за звичаєм, молитви свої до Бога здійснював. Тоді, не затримуючись, вийшов до Аркесилая, веселячись й усміхаючись лицем, і сказав: "Іди в дім свій радісно, бо благодать, Хозевиту від Бога дана, зцілила жінку твою. І має вона обидва ока цілі і здорові, й анітрохи не може те зло зашкодити їй, бо так Хозевиту зволилося". Ці два чуда від обох тих преподобних мужів в один час сталися: святий Иоан-єпископ око виколене жінці зцілив, а преподобний Зосим зцілення те прозорливими очима здалеку побачив і чоловікові її сповістив.
Якось цей Зосим преподобний до Кесарій пішов, мав зі собою осла, на якого потрібні свої речі поклав і віз. Перестрів же його лев на шляху і, схопивши осла, пішов з ним у пустелю. Зосим же святий за ним назирці йшов. Коли ж лев, з"ївши осла, наситився, підійшов до нього старець і, усміхаючись, сказав: "Ну що, друже, маю перешкоду в дорозі: старістю знеміг я і не можу вантаж, що покладений був на осла, нести на своїх постарілих раменах. Через те цей вантаж ти понеси, хоч і проти природи єства твого, коли хочеш Зосими від себе позбутися, — потім же до попередньої своєї люті і звірячого норову знову повернешся". Тоді лев забув свою природну лють, почав лащитися до нього і покірним бути, наче ягня, і цим знамення послуху показував. На нього ж Зосим святий вантаж, який ніс осел, поклав і аж до воріт кесарійських його привів. Тоді, знявши вантаж, знову в пустелю відпустив звіра. У цьому явилася всемогутня сила Господня — підкорювати диких звірів рабам своїм у послух. І показалося те, як добродійному мужеві, що заповідям Господнім у всьому скоряється й істинно Богові, Творцеві своєму, служить, все инше, хоч і безсловесне нерозумне творіння, підкоряється і служить. І святість преподобного отця Зосима Фінікійського стала нам відомою. За це все Богу нашому слава хай буде нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Місяця червня в 9-й день
Зосим ні, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.Великий серед Учителів Церкви Кирило святий родом був олександрійцем, батьків мав православних і благородних, був небожем, або сестрінком, Теофіла, патріярха Олександрійського. Вихований у тому ж граді в страху Божому. Навчений був еллінських і римських книг усіх, всіляку зовнішню премудрість пройшов і духовного добре навчився, у читанні Божественного Писання вправляючись завжди. Стрий же його, Теофіл-патріярх, бачачи в ньому розум великий і життя цнотливе, зарахував його до клиру свого й архидияконом поставив. І був він наче лілея пахуча, у вертограді церковному насаджена, чистотою непорочно цвів, благорозумністю богомудрою Церкву Христову сповнював, наче пахощами. Після смерти ж Теофілової вибрали всі разом на патріяршество Кирила блаженного. І прийняв престол, зразу вигнав із граду єретиків, що називалися новатіянами, на фарисеїв подібних, які виправдовували себе перед людьми й казали, наче чисті вони і праведні, у жодному гріху не винні, — і носили білий одяг на знамення нібито непорочного свого життя. Учили ж, що людини, яка після хрещення впала у гріх смертний, не годиться приймати до спільноти церковної: "Нема-бо, — казали, — прощення гріху її смертному, хіба заново хрестити таку". Єресь же та почалася від Новатіяна, який був пресвітером у Римі за царювання Деція і хотів бути папою, коли вбито було за Христа священомученика папу Фабіяна. Не отримав бажаного Новатіян — Корнилія блаженного вибрали тоді. Заздрив тому Новатіян Корнилію за престол, гнівався на нього і став йому у всьому противником. У той час було велике від ідолопоклонників на християн гоніння, багато вірних, злякавшись лютих мук, приносили жертви ідолам, а потім з покаянням і сльозами приходили визнавати гріхи свої. Святий Корнилій-папа, покаяння їхнє бачивши, приймав їх знову до святої Церкви, як же і Христос Петра, що гірко плакав, прийняв. А Новатіян-пресвітер противився папі й казав, що не годиться в Христовій Церкві бути тим, які, Христа відрікшись, принесли жертву бісам. Й ображав святого папу, називаючи його спільником ідолопоклонників. Сам же, відмовившись від нього і здобувши собі трохи однодумців, став другим папою в Римі. З того єресь новатіян поширилася всюди, досягла Олександрії й аж до святого Кирила затрималася там з примноженням у ній й инших ворожих для правовір"я діянь. Хрещених католично знову хрестили (те ж й инші єретики робили в той час: зваблених перехрещували у свою віру), не допускали другого шлюбу, називаючи те гріхом перелюбства, й инші дурниці у їхньому тлумаченні були. Тих-бо єретиків Кирило святий на початку патріяршества свого вигнав з Олександрії разом з єпископом їхнім Теопемптом. Тоді озброївся і на бісів, щоб вигнати їх із мешкань їхніх. Є-бо недалеко Олександрії одне місце, назване Канопос, що лежить від града за дванадцять стадій; при ньому близько є инше місце, назване Манутин (раніше то було село). Там було давнє капище і мешкання бісівське, і страшне було те місце — багато духів нечистих там жило. Коли ще був живий Теофіл Патріярх, хотів очистити місце те від бісів і зробити його місцем святим для славослів"я Божого, але перепон в нього було багато і кончина смертна зблизилася — не зміг наміру свого довести до здійснення. Святий же Кирило, престолу Теофілового наступник, почав про те піклуватися й молився до Бога дуже, аби подав йому згори допомогу і силу на здолання і прогнання з місця того нечистих духів. Явився ж йому у видінні ангел Господній, наказуючи, аби приніс на місце, що Манутин називається, мощі чесних святих мучеників Кира та Йоана — і втече звідти бісівська сила. Зробив те Кирило святий скоро: переніс у Манутин мощі святих, збудувавши там церкву в їхнє ім"я. І зразу втекли звідти нечисті духи, і стало те місце джерелом зцілень, що з мученицьких мощей подавалися. Вигнавши із передмістя олександрійського невидимих бісів, Кирило святий піклувався і про сам град, щоб очистити його зовсім і від видимих бісів, тобто христоненависних юдеїв, — їх же незліченна кількість віддавна в місті тому жила. Ще з часів Олександра Великого і заснування Олександрії оселився там рід жидівський, і примножився, і всіляко пакостив християнам таємно і явно, ненавидячи Христа і христойменних людей вельми. Злі і шкідливі були для града єретики вищезгадані, але незрівнянно зліші й шкідливіші були ці вороги, які не лише ворогування і збентеження сіяли, а й кровопролиття та убивства багато діяли. Святитель же Божий, прикликавши до себе архисинагогів їхніх, переконував, щоб заборонили народові своєму і відвернули його від таких злодіянь. Ті ж не лише були невмолимі, а й на більше зло зрушилися.
Була в місті церква, що називалася Олександрова, бо Олександр-єпископ збудував її, велика і прекрасна. Одного разу юдеї зібралися, озброєні, як на війну, і, коли настала ніч, вчинили крик на вулицях міста між домами християнськими: "Церква горить Олександрова!" Християнські ж люди, те почувши, спішили з дому свого вибігти на пожежу, щоб загасити церкву. І хто з них із воріт дому свого виходив, зразу їх юдейська немилостива рука несподівано мечем тяла чи списом або ножем проколювала — чим-небудь убивала. І вбито було в ту ніч християн багато. Коли ж настав день, довідався про те святіший патріярх Кирило, і сповнився жалю великого, і шукав суду на тих юдеїв, що були починателями зла. Але єпарх міський Орест, хоч і християнин був вірою, маючи якесь на святого зло, помагав юдеям і захищав убивць. Сам-бо Кирило святий з багатьма християнами до соборища юдейського пішов, і вигнав із града всіх юдеїв, і мешкання їхні зруйнував, і соборище їхнє спалив. Єпарх же великого гніву сповнився на святого, почав кривдити свояків і родичів його, й инших знатних громадян, які трималися патріярха. Єракса, граматика, мужа чесного, на позорищі оголивши, бив без жалю. І було велике між єпархом і патріярхом протистояння. Святіший-бо патріярх християн захищав, а єпарх помагав юдеям. І писали обидва, кожен від себе, до царя Теодосія (молодшого), допоки від нього прийшов наказ, що цілком забороняв юдеям бути в місті. Тим часом піднявся між людьми галас і бунт, що й невинні смерть прийняли.
Була в Олександрії дівчина одна, на ім"я Іпатія, благовірна і добродійна, донька Теона Філософа. Життям і премудрістю була славна, у дівочій чистоті без усілякого гріха провадила дні свої. Філософії ж батько навчив її з юности, і настільки вона в любомудрії була вправна, що перевищувала всіх філософів тих часів, як же про неї Сисиній-філософ, єпископ Птолеміядський, і Свида розповідають, багатьма похвалами її прославляють. Через те й заміж вийти не захотіла, щоб без перепон філософією і книгами займатися, а найбільше через любов до Христа берегла дівство своє. І всі шукачі любомудрости звідусіль сходилися до Олександрії, аби побачити премудру діву Іпатію і почути її премудре учення. І була вона вчителькою багатьом. Шанувала ж її вся влада, духовна і світська, і всі люди, і багато хто доброї її поради дослухався. Вона, бажаючи між патріярхом і єпархом мир учинити, приходила до обох з покорою і смиренням (можна їй було на потребу з дому свого виходити і перед лице влади являтися) і премудрими словами схиляла їх до примирення. Шукав же і святіший патріярх способу, як би примиритися з єпархом, але той, дотримуючись поганих звичаїв, ані чути не хотів про примирення. Якось, коли поверталася колісницею дівчина та звідкілясь додому, бунтарі, що ненавиділи мир, напали на неї, витягли її з колісниці, роздерли на ній одяг і били аж до смерти. На тому не зупинилася їхня звіряча лють — на мертве дівоче тіло лютували, потяли його на частини і на місці, що називалося Кинарон, спалили. І був усім олександрійцям, а найбільше людям, у повчаннях любомудрим, великий за тою дівчиною жаль. У той бунтівливий час ченці гори Нитрійської, чувши про те, що було в Олександрії, сповнилися ревности. Зібралося до п"яти сотень мужів і вийшли з пустелі. Прийшли в град на захист патріярха. Трапився ж їм назустріч єпарх, що їхав колісницею, — вони ж почали кричати до нього, докоряючи йому і дошкуляючи, елліном та ідоложерцем називаючи, бо він раніше вірою був еллін, недавно ж хрещення в Царгороді прийняв. Один з тих ченців каменем кинув у нього і вдарив його в голову. Збіглося ж багато людей — відійшли від нього ченці, а слуги єпархові одного з монахів, на ім"я Амоній, взяли. Єпарх же, думаючи, що патріярх ченців на нього намовив, більшого гніву сповнився і мучив Амонія посеред града люто аж до смерти. Про це довідавшись, святіший патріярх вельми переживав душею — пославши, взяв тіло мученика й поховав чесно.
А юдеї, з міста вигнані, влаштували собі місце для видовищ та ігор на наругу Христові й на дошкуляння християнам: зробили хрест довгий і, взявши хлопця одного християнського, нагого на хресті не цвяхами, а мотузками, розтягнувши, розіп"яли і наругу чинили над ним велику: насміхалися і плювали, потім у висоту з хрестом підняли, тоді били його доти, поки не вмер на хресті. І став мучеником Христовим, страждань Його наслідувачем. Про все те було сповіщено цареві — від нього, хоч і нескоро, праведний прийшов наказ. І покарано було юдейських починателів зла і єпарха із сану знято, а святитель Христовий Кирило позбувся бентеги, зла і ворожости людської — пас добре довірене йому стадо словесних Христових овець.
Коли затихли такі в Олександрії збентеження, настало більше — у всій піднебесній — від єресі несторіянської збурення, у якому Кирилові святому треба було великий показати подвиг. Минуло декілька років, і в Царгороді після переставлення патріяха Сисінія, який був після Аттика, возведено було на престол Несторія, з Антіохії приведеного. Добрий був, як же вважали, життям і вірою, але всередині — єретик прихований. Він спершу не сам, а через однодумців своїх, як же полову посеред пшениці, сіяв єресь свою між вірними. Була ж єресь його образою на Христа Бога і Пречисту Діву Богородицю. Казав-бо, окаянний, що від Діви Марії Христос народився звичайною людиною, а не Богом, — не може-бо утроба жіноча народити Бога, а тільки людину, і що Марія не Богородиця, а Христородиця. Ту його єресь єпископ Доротей, що при ньому був, і пресвітер Анастасій розсівали поміж людей. Одного свята Доротей, виголошуючи повчальне слово до людей у соборній Константинопольській церкві, сказав голосно: "Якщо хтось Марію назве Богородицею, анатема хай йому буде". Люди ж, те почувши, збентежилися, і зразу почався шум і галас у церкві, і була для вірних велика спокуса. Також і Анастасій-пресвітер до людей сказав, аби ніхто Марію Богородицею не називав, бо Марія людиною, жінкою була, а з людського тіла як може Бог народитися? Спитали ж про те самого Несторія — і почав він відкрито безумство своє відкривати, і виблював отруту образ своїх на Христа Бога і пречисту Його Богоматір. Сказав же так: "Я не хочу називати Богом того, хто в утробі жіночій зачатий, дні і місяці рахує, коли йому час буде народитися. Ані Богородицею не назву жінку, що народила людину тілесну, однакову природою собі". І були суперечки й непорозуміння серед людей. Одні-бо перечили єресі і не хотіли нічого спільного мати з Несторієм, инші зваблювалися єретичним мудруванням і переймалися зловір"ям. Не лише ж один той град єресь збентежила, а й усі кінці землі: злочестивий Несторій зі своїми однодумцями написав багато книг єретицтва свого і розіслав у навколишні міста, і в дальші краї, і в пустелі до монахів. І зробив такий розкол у цілому християнстві, який робив швидше від нього Арій злочестивий, що ризу Христову роздер.
Як же вслід за Арієм, так і вслід за Несторієм багато хто з духовного і світського чину пішов. Довідавшись про те, патріярх Олександрійський святий Кирило вельми бентежився душею як вірний Христа Бога і Пречистої Божої Матері раб. І добрий воїн озброївся на ворога того і став міцно за честь Божу і Богородичну, і виявився справжнім пастирем овець Христових, що біля стада свого не спить і бореться з вовком. Написав до Несторія спершу люб"язно, переконуючи його зупинитися від такого починання: і, що зловір"ям попсував, те нехай благовір"ям направить. Тоді, бачачи, що той не виправляється, написав до нього прегостро, викриваючи його блуд. Написав же і до клиру Константинопольської Церкви, і в цареву палату — щоб не зваблювалися Несторієвим ученням. Тоді написав до Целестина, папи старого Риму, також і до инших патріярхів, сповіщаючи про Несторія, радячи ж і просячи, щоб переконали його покаятися. І до єпископів різних країв і міст, і до влади написати не полінувався, аби пильнувалися від Несторієвої єресі. Почувши ж, що і пустельників багатьох та єресь розбестила, написав до них, виявляючи душезгубну шкоду єресі тої і відводячи їх від зваби. І, не перестаючи, кричав на того вовка, аж поки не відігнав його від Христового стада. Несторій же посланнями Кириловими не лише не виправився, а й на гірше зрушився: мучив тих, що були з духовного чину і з інокуючих, які протистояли йому, не погоджуючись із єрессю його. А на святого Кирила гнівався і лютував, пишався вельми, називав його єретиком, сам єретиком будучи. І багато брехливого й несправедливого на святого і праведного склав наклепу, розсіваючи те серед людей, ображаючи і безчестячи ім"я Кирилове. Святий же, все бачачи, не зважав, лише про спасення того ж Несторія, як же й инших душ людських, і про очищення Церкви від єресі піклувався.
Росла ж день за днем і міцніла Несторієва єресь. Треба було зібратися Третьому Вселенському Святих Отців соборові, щоб винищити з Церкви таке велике зло: вже багато з єпископів пошкодилося душезгубним тим єретичним мудруванням. Погодився ж і цар Теодосій, щоб Собор вселенський був, бачачи незгоду церковну велику. І визначив зібранню місце на Ефесі, і зійшлося зі світу єпископів до двохсот, а ті, що не могли самі прийти через якісь перепони, намісників своїх прислали. Келестин-папа написав до святого Кирила, щоб на соборі і свій, і його престол представляв, бо сам з Риму прийти не зможе, старістю одержимий і немічний. І був святіший Кирило на тому соборі папою і патріярхом — займав найперше місце, щоправда, не без великого труду, бо витерпів багато образ і напасті від єретикуючих, які з допомогою світської влади, єретицтвом пошкодженої, окремо свої соборища скликали, на Кирила святого безвинно напастували, називаючи його єретиком-аполінаристом, — наче Кирило святий дотримується Аполінарієвої єресі, яка відкидає справжню людськість Христа і каже, що Христос не мав душі, а божество замість душі. Проклинали благословенного мужа, як єретика, і перед царем листами своїми, що брехливо наклеп зводили, йому шкодили. Настільки ж єретицька неправда набрала була сили і царя на гнів проти Кирила-патріярха зрушила, що пута й темницю витерпів Кирило святий в Ефесі — разом з блаженним Мемноном, єпископом ефеським. Відтак цар, все точно з"ясувавши і довідавшись про невинність праведного, а злість єретиків і брехню їхню явно побачивши, тих усмирив і розігнав, а Кирила святого і тих, що з ним, у владі їхній утвердив, терпіння ж його і покору похвалами прославив.
На тому соборі старійшина святіший Кирило зі святими отцями Господа нашого Ісуса Христа, який від Пречистої Діви Марії воплотився, істинним Богом ісповідали і Пречисту Діву Марію, що його народила, справжньою Богородицею визнали і прославили. І була радість велика для всіх вірних. І весь народ града Ефеського урочисто проголошував, що "велика Пречиста Діва Марія Богородиця". Несторія ж як єретика і богохульника засуджено було. І не лише із сану його скинули, а й від християнства відлучили, вічному прокляттю передали, вислали в найдальший край, що Оасим називався, де він погано викинув свою душу. А тому, що в спротиві єретицькому без покаяння перебував, йому ще живому язик богохульний черви з"їли.