Майя кивнула.

— Тоді вставляєш її в прилад. На екрані з’являється відео. Картка на тридцять два гігабайти, її легко вистачить на кілька днів. Рамка обладнана детектором руху, тож у порожній кімнаті відео записуватися не буде.

Майя не втрималась і посміхнулася.

— Ти тільки поглянь на себе.

— Що? Тебе бентежить зміна наших ролей?

— Є трохи. Я мала б сама про це подумати.

— І дивно, що не подумала.

Майя глянула вниз, зустрілась очима з подругою. Ейлін мала приблизно зо п’ять футів і два дюйми[2] зросту, Майя — майже шість футів,[3] однак військова постава робила її на вигляд дещо вищою.

— Ти хоч раз що-небудь помічала на записах своєї няньки?

— Маєш на увазі щось таке, чого мені не треба було бачити?

— Так.

— Ні, — відповіла Ейлін. — І я знаю, про що ти думаєш. Він не повернувся. І я його не засікла.

— Я тебе не засуджую.

— Анітрохи?

— Якою б я була подругою, якби трохи не засуджувала?

Ейлін підійшла й обхопила Майю руками. Та відповіла обіймами. Ейлін — це не одна з тих майже чужих людей, які прийшли на похорон. Зрештою, Майя вступила до Вассару через рік після Клер, і три жінки спокійно жили разом доти, доки Майя не пішла до школи армійської авіації у Форт Ракер в Алабамі. Ейлін і досі була її найближчим другом, як і Шейн.

— Ти ж знаєш, я тебе люблю.

Майя кивнула.

— Так, знаю.

— Точно не хочеш, щоб я лишилася?