— Це так.

— То ти їй довіряєш?

— Кому — Ізабеллі?

— Так.

Майя знов знизала плечима.

— Ти ж мене знаєш.

— Знаю.

Ейлін спочатку потоваришувала з Клер — їх поселили в одній кімнаті в гуртожитку коледжу Вассар[1] на першому курсі, однак усі три жінки швидко зблизились.

— Ти нікому не довіряєш. Майє.

— Я б так не сказала.

— Гаразд. А коли йдеться про твою дитину?

— Коли йдеться про мою дитину… — промовила Майя. — Гаразд, згодна. Нікому.

Ейлін посміхнулася.

— Тому я й даю тобі це. Знаєш, не думаю, що ти що-небудь побачиш. Ізабелла, здається, чудова людина.

— Але краще поберегтися?

— Саме так. Ти не уявляєш, наскільки спокійніше мені стало, коли я почала лишати Кайла та Міссі на няньку з цим.

Майя запитала себе, чи використовувала Ейлін цей прилад лише з нянькою, чи на його основі вибудувала справу ще проти когось, однак вирішила поки що притримати цю думку при собі.

— У тебе на комп’ютері є SD-порт? — запитала Ейлін.

— Точно не знаю.

— Байдуже. Я принесла тобі прилад, який під’єднується через USB до лептопа чи комп’ютера. Справді, простіше не буває. Увечері виймаєш SD-картку з рамки — вона ось тут, бачиш?