— Точно?

— Ага!

— Ти трохи подумав… про розмову з психологом?

Якби ж ти тільки знала, про що я лиш не думав!

Але йому була осоружною думка про мамину стурбованість і нові кола допитів у психолога та лікарів. Тому Роберт пішов шляхом меншого спротиву:

— Мабуть, вона таки має рацію.

Мама аж випросталася на стільці.

— Справді, так думаєш?

— Ну, не знаю, — відповідати в такий спосіб було простіше, ніж відверто брехати. — Можливо, усе розігралося у моїй уяві. Бо навколо було темно, я боявся і все таке… Не знаю. Ти не забула, що ввечері я йду на тренування з футболу?

— Ні-ні, не забула! — голос мами пожвавішав. — Я постараюся скоріше повернутися з роботи.

На тренуванні хлопці з’юрмилися навколо Роберта. Хто ще не чув розказаної, мабуть усоте, історії, просив розповісти про катакомби. А потім, коли хлопці розходилися, він чув їхні коментарі.

Каже, що бачив примару. Ченця! Може, його камінь по голові цюкнув…

Сміх.

Перед виходом на поле тренер відкликав Роберта набік.

— Усе гаразд, Роберте?

— Усе чудово!

— Знаєш, я розмовляв з твоєю мамою.

— Про що?

— Ну, що тобі нелегко було… Я розумію… Тож я подумав, тобі треба менше напружуватися, фізично викладатися…

— Про що ви кажете? Я більше не гратиму?