— І мені!!!

Дружина відвернулася від дзеркала і пішла на перемовини, і це була її помилка:

— Що ви робитимете в аеропорту?

— Будемо добре поводитися!

— Будемо чемні!

— Будемо дивитися на літаки!

Довелося втрутитися:

— Філе, у тебе, взагалі-то, англійська і, здається, ти вже запізнюєшся. Мерщій!

— А нам з Надійкою не треба на англійську!

— Маріє!..

Андрій зробив суворе обличчя, донечка натомість вдала, що її це вразило. Опустила величезні, таких ні в кого більше не було (враховуючи фамільні портрети по обох лініях, а також решту людства), очиська — і різко змінила вектор:

— А що ти нам привезеш?

— Треба подумати. По-перше, нові книжечки…

— А ще?

— Ні, Інко, ти чула? Самих книжок їм уже не досить. Добре, зараз подумаємо, що його звідти привозять… Смоктульки-ведмедики і печиво зі «Склянки», мигдалеве безе, як минулого разу, піде?

— Уррра-а-а!!!

— А ти скоро повернешся?

— За три дні. Філе, я серйозно, швидше давай. Це твій час!

— Ага. Па-па, тату.

Вони з сином синхронно підняли долоні, і хлопчик умить випарувався за дверима, залишивши за собою порух повітря, що його в давніх американських мультфільмах зображали у вигляді кольорових вихриків. Він не запізниться, зі спокійною впевненістю зауважив Андрій. Мій син давно вже нікуди не запізнюється.